Зелена пастка

Ранком, коли індіяни в колоні по чотири прямують на роботу, все навколо оповите тишею, лише десь недалеко, на болотах, то гучнішає, то затихає жаб'яче кумкання. У тумані ледь бовваніють будівлі, вежі, з дерев на землю безшумно падають краплі роси. Залишаємо тунель у сутінках. Я здаля щоразу спостерігаю за якоюсь строкатою юрбою людей. Схоже, там самі жінки. Охоронники виводять їх із лісу. Юрба зникає в гущавині біля барака, що стоїть осторонь інших, з жовтою трійкою на стіні.

У пальмовім гайку, повз який ми йдемо, маячить двоповерхова споруда під ребристою металевою покрівлею. Звідти часом долинає чи то сміх, чи дитячий плач. Там вештаються постаті в білому. Вчора я зненацька зупинився: здалося, ніби серед білих халатів промайнула навдивовижу знайома постать… Вечірній присмерк заважав роздивитися її як слід. То була жінка. Вона повільно сходила на ґанок. Я чекав, що жінка оглянеться. Когось нагадували її плечі, хода… Але тут мене підштовхнули ззаду, я стрепенувся і пішов, та все ж раз по раз оглядався, позирав на будинок серед пальм, однак на ґанку вже не було нікого.

У бараці з написом «6» — два яруси нар, збитих з дощок, напнуті сітки від москітів. Коло дверей — бак з водою, кухоль. Світла немає. Індіяни як німі, майже не розмовляють між собою. Мовчать у тунелі, мовчать, ідучи з роботи, мовчать у бараку. Лише серед ночі чути сонне бурмотіння стомлених людей. Сторожа навідується в блок нечасто. Іноді зазирне хтось із крислатих капелюхів, посвітить ліхтариком, пройдеться туди-сюди поміж нарами, ляскаючи батогом, і зникає.

За постіль нам служать оберемки сухого листя. Моє місце — на верхньому ярусі. Ліворуч мене постіль Ву, праворуч — молодого, похмурого на вигляд індіянина. В нього статура атлета: могутні груди, м'язисті руки, сідаючи на нарах, він дістає головою стелі. Я не знаю його імені, йому до мене байдуже. Після роботи велетень лягає горілиць, кладе руки під голову і миттю засинає, не зронивши й слова.

Мої намагання заговорити з Ву не мають успіху. Може, він боїться порушити гнітючу тишу барака, може, не розуміє мене. Але ж він мусить розуміти! Я вже остаточно упевнився, до якого племені належать і Ву, і мій сусіда праворуч, та й усі ці міднотілі люди, які тягають на собі сталь та бетон у тунелі. В них видовжені обличчя, чорно-синє пряме волосся, карі, ледь скошені очі… Ні, це не випадкова схожість.

От і цього вечора я намагаюся примусити себе зібрати в пам'яті якомога більше слів, чутих від Катультесе, від гостинних господарів хиж в індіянських селищах поблизу Пері, і роблю ще одну спробу розбуркати хлопця.

Пошепки запитую його:

— Чому ти не хочеш розмовляти зі мною?

Ву лежить нерухомо, в темряві не видно обличчя. Та відчуваю, що він затамував подих.

— Ти мене не бійся. Я ж не винен, що через мене тобі доводиться терпіти побої. Вони хочуть, щоб ти мене ненавидів. Не знаю, для чого їм це потрібно. Хто вони, ці лихі люди? Звідки взялися в джунглях? Що вони тут роблять?

Ву не відповідає. Та я вирішив не відступати.

— Даремно ти мовчиш, Ву. Може, вони вам забороняють розмовляти? Хіба каджао були коли-небудь боягузами?

Мої слова таки зачепили його. У відповідь чую тихе:

— Ти білий. Хто навчив тебе мови мого племені?

— Цією мовою розмовляють люди з берегів ріки Вачуайо. Там, серед каджао, у мене чимало знайомих. Їх не шмагають батогами і не тримають ось у таких клітках-бараках.

— Ти сказав неправду, білий. Каджао живуть тільки тут, біля Кам'яного муру. Більше ніде їх не лишилося.

— Чому ж не лишилося?

— Їх знищили ворожі племена. На каджао полюють всюди, нас розшукують у джунглях, щоб убивати. Металеві птахи ворогів літають над лісами, вистежують нас. Ми, останні каджао, також давно загинули б, якби Кам'яний мур не захищав нас.

— Кам'яний мур… Це що, ота сіра стіна з бетону? Нісенітниця! Звідки ти взяв, що каджао винищені? Їх дуже небагато, це так, але вони живуть у своїх селищах, а також у містах… Ти чув про місто Пері?

— Не вигадуй. У джунглях немає міст. Тут існує лише одне місто, за Кам'яним муром.

— Хтось тобі наплів дурниць, Ву, а ти й повірив.

— Могутні не плетуть дурниць, вони знають більше, ніж ти.

— Хто вони, ці могутні? Де вони?

— Там, за Кам'яним муром. Вони володарюють у джунглях і боронять нас від ворогів.

— Вони боронять вас? Ти з глузду з'їхав! Ці негідники знущаються над вами! Може, вони і мене боронять?

— Ти білий.

— То й що з того? Мене вони також ганяють у тунелі з одного кінця в інший. Чому ви так покірно все зносите? З вами поводяться, як з… невільниками. Ти знаєш, що це таке — невільник? Я читав про них, але ж то було дуже давно. Вас багато, Ву! І ви дозволяєте їм кривдити себе, навіть не заступаєтесь товариш за товариша. Як же це?

Постіль зашаруділа, Ву повернувся на бік.

— Ти нічого не знаєш, — почувся шепіт хлопця. — Досить про це. За нічні розмови карають, на три дні залишають без їжі.

Задуха обручем стискала скроні. Чулося нерівне уривчасте дихання десятків людей. Тіло боліло, як побите. Я спробував вмоститися зручніше, та й принишк. До барака зайшов охоронник. Сухий, як тріск зламаної гілки, виляск батога, чийсь пронизливий зойк, люта лайка. Масний морок. Примарна ніч…

«Могутні боронять нас». Хто задурив голови індіянам вигадками про давно знищених каджао, про ворогів, які ще й досі розшукують стародавнє плем'я в лісах? Невже ж ці люди не розуміють, що вони в рабстві? «Кам'яний мур охороняє нас»… Може, так думає лише Ву, а інші думають інакше? За стіною з бетону — ліфти, підземні коридори, кімнати, облицьовані пластиком. Там ціле місто. Може, про нього й говорила фрейлейн Труда. Напевно, індіянам туди входу немає. Їх тримають по цей бік стіни, в блоках-бараках, вони гнуть спини в підземній норі або ще десь там, де потрібні їхні плечі та руки. Індіян тут не вважають за людей, для тих, хто причаївся за муром, вони лише робоча худоба, та й тільки.

Як сталося, думав я, що Ву — а він, здається, зовсім не дурень — не знає про існування міст і селищ, літаки називає «металевими птахами», не вірить, що побіля Вачуайо мешкають каджао? Невже хлопець не має уяви про інший світ, крім клаптя лісу, де стоять бараки?

Моторошна думка раптом ошелешила мене. А що, коли ці люди-раби — не хто інші, як нащадки тих самих індіян, котрі згинули безвісти в нетрях, заполонені зайдами-чужинцями сім десятиліть тому? Якщо це так, то Ву і його товариші й народилися в неволі. І за своє життя не бачили нічого іншого, крім бараків, веж з кулеметами, Кам'яного муру, каторжної праці… Невже ж навіть їхні батьки день від дня, з року в рік тільки й чули, що виляск батогів та лайку озброєних охоронників?

Сумовита пісня Катультесе наче випливла з темних закутків приміщення.

Я доторкнувся до гарячого плеча Ву.

— Ти не спиш, знаю. Більше не буду розпитувати тебе ні про що, тільки скажи: оті, що за Кам'яним муром, вони… мертві?

Хлопець ледь чутно відізвався:

— Мовчи! Якщо хочеш жити… Не називай їх цим словом. Нам не можна знати того, що знали наші діди. 

Стало моторошно. «Тікати! Тікати з цього клятого місця, будь-що тікати!»

Наступного ранку в тунелі до мене підійшов мій сусіда з барака, похмурий велетень. Підхопивши з одного краю стояк, він очікуючи зирнув через плече. Я оглянувся. Ву неподалік нас підіймав шмат рейки удвох з незнайомим сивим індіянином. Велетень помінявся з Ву місцями.

Ми заглиблюємося в земляну нору. Тунель подався вперед ще на кільканадцять кроків. Похнюпившись, волочать ноги індіяни. Передні зникають у мороці нори, ті, що бредуть позад нас, рухаються безсловесними тінями.

Минає година, друга. Стояки начебто легші, ніж учора, коли я носив їх з Ву. Призвичаївшись до червонуватої імли підземелля, з подивом помічаю, що мій напарник тримає на плечі стояк ледь не посередині. Тому ноша вже не так тисне на мене. Виходимо з тунелю, я кидаю індіянинові: