Страница 30 из 31

Отраженье

Тильман Любовь

Тихий сон думки гойдає

У колисці сподівань…

Хтось шепоче: «Мріє, встань»,

Хтось комусь відповідає…

Тихо дихає у сні,

Навшпиньки піднявшись, туга…

Чи знайду в тобі я друга,

Нічка темна, а чи ні?

Чи сховаєш і мене

В сни за тихими дверима,

Чи з відкритими очима

Час повз втому промине?

Що то за сяйво на темному тлі?

Може то зірка відбилась у склі?

Може тремтливий вогник свічі

Серце комусь запалило вночі?

Ні. То крізь темряву прожитих літ

Вогник Душі проростає у світ.

Не дарував мені ти квіти

Не дарував мені ти квіти,

Не замовляв мені пісень.

«Тебе не можна не любити» -

Я чую майже кожен день.

І я тобі, дурненька, вірю,

На все заплющуючи очі,

Хоч вдвох з безсонням шаленію

Тобою майже усі ночі.

Все як завжди. Нічого не вирішив час

Все як завжди. Нічого не вирішив час.

Не єднає він нас. Не розлучить він нас.

Кожен – інша планета, орбіта своя.

Та струмить поміж нас почуттів течія.

Серед Холоду Космосу Зірки Вогонь,

Та тепла не відчуєш у молитві долонь.

Я розчинилась у повітрі

Я розчинилась у повітрі,

Мене не стало,

Так хмара, що у рвучкім вітрі

Маревом стала,

Так вечір, що у нетрях ночі в темряві згинув.

Я розчинилась у повітрі, як кільця диму.

Я розчинилась у повітрі?

У снах й безсонні,

У поговірках, у повір‘ї,

В твоїй долоні.

Я ніби йшла і зупинилась.

Ніхто не знає.

Я розчинилась! Розчинилась!

Мене немає.

А ти живеш. Тобі не дивно?

Скажи на милість.

Тобі не боляче? Не зимно? -

– Я розчинилась.

Ніхто тобі вже не подзвонить, не потурбує.

Ніхто твоєї вже любові не потребує.

Ти забув і совість і стид

Ти забув і совість і стид.

Ти забув як тебе кохаю.

Ти забув як мені болить,

Коли довго тебе не стрічаю.

Всупереч всім своїм словам,

Та вже мабуть так мало бути,

Ти забув, що забути мав

І забув, що не мав забути.

Ти забув тихий мій поріг.

Та я все надію плекаю,

Що невдовзі тебе пострічаю,

Як забудеш, що досі не зміг.

До болю, до муки, до жару в крові

Пригадую руки кохані твої.

Та хай обривається кров‘ю життя,

Минуле вертається без вороття.

Душа виливалась назовні віршами

Душа виливалась назовні віршами.

Шукала, в спорідненні спраги, Душі.

Та все відбувалось немов би не з нами,

Як в прорви безодню летіли вірші.

А світ коливався, звивався, струмився

Навколо і ніби в чужому житті…

І вірш мій з оточенням світу не злився,

А жив, як і я, серед всіх в самоті.

Он понесли вже пристрасті коні

Он понесли вже пристрасті коні,

Зупинити їх сили нема.

Хто для тебе я? Сонце в долоні?

Чи сніжинка, що тане дарма?

Хто для тебе я? В Світі єдина?

Половинка Живої Душі?

Чи негадана світла година,

Що раптово відкрилась в тиші?

Хто для тебе я? Знаю. Не треба.

Є слова. Але тільки слова.

Зупинитись отак, просто неба,

І дивитись як гасне трава

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Слів говорити не треба, я закохалась у тебе.

Я закохалась у тебе, пробач.

В мене за вікнами стиглі жита.

В тебе за вікнами трави буяють.

Нас розділяють прожиті літа,

Нас не прожиті літа розділяють.

Прагне рука доторкнутись руки.

Прагне плече до плеча притулитись.

У почуттях, мов у водах ріки,

Прагне Душа наче в снах розчинитись.

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Слів говорити не треба,

Я закохалась у тебе. Я закохалась у тебе.

Пробач.

В кінці – мовчання

Що ж мабуть ти знов права.

А так хотілось щоб було прощання,

Щоб були тихі, лагідні слова …

Та що слова? Нехай буде мовчання.

Напевно, й справді, вже прийшла пора

І зустріч, що була, була остання …

Нічим нам не зарадять вже слова.

Ми мовчимо. Нехай буде мовчання.

Усіх закликаємо нині до згоди

Усіх закликаємо нині до згоди,

Нехай ми на різних часом полюсах,

Та тільки кордонів нема у Природи:

На ріках нема, у морях, в небесах.

Єднаймось, від «чорної тіні полину»,

Від грубо закутих в бетон ручаїв,

Як кожен спасе свою рідну хатину,

Врятуємо разом планету – свій дім.

Живемо нарізно у суєтнім світі,

По-різному молимось різним богам,

Та в захист довкілля, дорослі і діти,

Єднатись, єднатись потрібно всім нам.

А вам, кому серце з біди не здригнеться,

Кому аби день – і трава не рости,

Нехай чернівецька дитина всміхнеться,

Малеча з Народич насниться у сні.

Зернина

Колосок:

Хитнувся Колосок і впала на землю маленька Зернина. Але вона ще не знала, що вона – Зернина. Вона ще н і ч о г о не знала. Вона спала. І навіть не знала, що спить. А Колосок тихенько похитувався поруч і думав, думав, думав…

…Зернина… Напевно і я з‘явився на світ з такої Зернини. Не пам‘ятаю. Пам‘ятаю лоскотне і гаряче, і нестерпно тягне вгору, вгору. І раптом – світло. Але ні, того також не пам‘ятаю. Напевно вигадав, бо ж бачив, як проростали поруч молоденькі Зернятка.

Що дійсно пам‘ятаю, то це Сонце і Теплий Дощ водночас. Як то було чудово – тягнутися до Сонця і ще не знати, що будеш дерев‘яніти і сохнути, і нічим не зможеш тому зарадити.

Але про що я? Ах, Зернина… Зернина, яку я проростив у собі. Але ж хіба тільки я? А може і зовсім не я? Вона ж і не подібна до мене. І взагалі, то скоріше вона проростила мене із себе і сама ніби щезла, розчинилася у мені. Хоча ні, не щезла, бо то ж її Зернятка, що я їх вважав своїми, не мої, а її діти. І подібні вони до неї. А я… я, я хіба що відбирав необхідну для них поживу і підставляв її під промені Сонця. А вже воно…

Стривай. Я зрозумів! Зрозумів! Ні Зернина і ні я, а Сонце, Сонце! Сонце! То воно, через нас, втілює життя на Землі. Ми – не різне. Ми – те саме: і Зернина, з якої виріс я сам і ті Зерна, що їх я проростив у собі. Наше буття безперервне. Прощавай, моє старе стебло. Ти добре прислужилося мені, але створене з цеглинок землі, знову повернешся у землю, а я потягнуся назустріч Сонцю в тисячах нових колосків.

І з останнім словом просипав Колосок усі Зернини і думка в ньому завмерла. А може Колосок дійсно не пам‘ятав? Може Зернини бачили сни? І снилися їм чудові дивовижні Рослини, що підставляли Сонцю свої смарагдові долоні.