Снігуронька

— Наземній команді вдягнути скафандри. Температура за бортом мінус п’ятдесят три градуси.

Люк був відчинений, і ті, хто хотів ще раз попрощатися з Снігуронькою, стояли там.

Поки Снігуронька говорила з доктором, я обігнав її і вийшов на майданчик, до трапу.

Над цим дуже чужим світом повзли низькі хмари. Метрів за тридцять зупинилася приземкувата жовта машина, і кілька чоловік стояли біля неї на кам’яних плитах. Вони були без скафандрів, зрозуміло, вони були без скафандрів — хто ж удома одягає цей тельбух? Маленька група зустрічальників загубилася на нескінченному полі космодрому.

Під’їхала ще одна машина, і з неї теж вилізли люди. Я почув, що Снігуронька підійшла до мене. Я обернувся. Решта відступили назад, залишивши нас удвох.

Снігуронька не дивилася на мене. Вона намагалася вгадати, хто зустрічає її. І раптом упізнала.

Вона підняла руку і замахала. І від гурту зустрічальників відокремилася жінка, яка побігла по плитах до трапа. І Снігуронька кинулася вниз, до цієї жінки.

А я стояв, тому що я був єдиним на кораблі, хто не попрощався з Снігуронькою. Крім того, в руці у мене був великий згорток з Снігуроччиним добром. Нарешті, я був включений за судновою роллю в наземну команду і повинен був працювати внизу й супроводжувати Бауера у переговорах з космодромними властями. Ми не могли тут довго затримуватися й за годину відлітали. Жінка сказала щось Снігуроньці, та засміялася і відкинула шолом. Шолом упав і покотився по плитах. Снігуронька провела рукою по волоссю. Жінка притиснулася щокою до її щоки, а я подумав, що обом тепло. Я дивився на них, і вони були далеко. А Снігуронька сказала щось жінці і раптом побігла назад, до корабля. Вона піднімалася трапом, дивлячись на мене і зриваючи рукавички.

— Пробач, — сказала вона. — Я не попрощалася з тобою.

Це був не її голос — говорив транслятор над люком, передбачливо увімкнений кимось з наших. Але я чув і її голос.

— Зніми рукавичку, — сказала вона. — Тут тільки мінус п’ятдесят.

Я відстебнув рукавичку, і ніхто не зупинив мене, хоча і капітан і доктор чули і зрозуміли її слова.

Я не відчув холоду. Ні відразу, ні потім, коли вона узяла мою руку і на мить притиснула до свого обличчя. Я відсмикнув долоню, але було пізно. На обпаленій щоці залишився багровий слід моєї долоні.

— Дарма, — сказала Снігуронька, трясучи руками, щоб було не так боляче. — Це мине. А якщо не мине, тим краще.

— Ти з глузду з’їхала, — сказав я.

— Натягни рукавичку, обморозишся, — сказала Снігуронька.

Знизу жінка кричала щось Снігуроньці.

Снігуронька дивилася на мене, і її темно-сині, майже чорні очі були зовсім сухими…

Коли вони вже підійшли до машини, Снігуронька зупинилася й підняла руку, прощаючись зі мною та з усіма нами.

— Зайди потім до мене, — сказав доктор. — Я тобі руку змащу й перев’яжу.

— Мені не боляче, — сказав я.

— Потім буде боляче, — сказав доктор.

© БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.