Соляріс. Едем.

Про все це мовилося в додатку. Я здогадувався, що суть справи викладалась, очевидно, в самому рапорті Бертона — те, що призвело цього пілота далекої космічної експедиції до нервового потрясіння. Я знов заходився перебирати книжки, але знайти «Малий Апокриф» мені так і не пощастило. Я відчував дедалі більшу втому, через те відклав дальші пошуки на завтра і вийшов з кабіни. Поминаючи алюмінієвий трап, я помітив на приступках відблиски світла, що падали згори. Отже, Сарторіус працював і досі? Так пізно? Я вирішив з ним поговорити.

Нагорі було трохи тепліше. В широкому низькому коридорі тягнув легенький вітерець. Смужки паперу трепетали над вентиляційними отворами. Двері головної лабораторії були зроблені з грубої плити нешліфованого скла, вставленого в металеву раму. Зсередини скло було затулене чимось темним; світло пробивалося тільки крізь вузькі ілюмінатори під самісінькою стелею. Я натиснув ручку дверей, але вони, як і треба було сподіватись, не піддалися. В лабораторії було тихо, тільки час від часу за дверима лунало якесь негучне попискування, — мабуть, то сичав газовий пальник. Я постукав — у відповідь ні звуку.

— Сарторіус! — покликав я. — Докторе Сарторіус! Це я, Кельвін! Мені треба з вами поговорити, будь ласка, відчиніть!

Слабкий шурхіт, немовби хтось тупав по зіжмаканому папері, — і знову тиша.

— Це я, Кельвін! Адже ви чули про мене! Кілька годин тому я прилетів з «Прометея»

— кричав я в щілину між металевим наличником і дверима. — Докторе Сарторіус! Тут нікого нема, я один! Відчиніть!

Мовчання. І знову ледь чутний шурхіт. Потім щось дзенькнуло, ще раз і ще, немовби хтось укладав металеві інструменти на металевий лоток. І раптом… я закам’янів. Залунали дрібненькі крочки, частий, квапливий тупіт маленьких ніжок, начебто за дверима підстрибом бігала дитина. А може… може, це хтось імітував її ходу, надзвичайно спритно барабанячи пальцями по якійсь порожній коробці, що добре резонувала?..

— Докторе Сарторіус! — закричав я. — Ви відчините чи ні?!

Ніякісінької відповіді, тільки знову дитяче дріботіння й водночас кілька швидких, ледве чутних сягнистих кроків, немовби хтось навшпиньках ішов до дверей. Але якщо той «хтось» ішов, то як же міг він воднораз імітувати дитяче дріботіння? «Що мені, зрештою, до цього?!» — подумав я і, вже не стримуючи шаленої люті, загорлав:

— Докторе Сарторіус?!! Я не для того летів сюди шістнадцять місяців, щоб подивитись, як ви розігруєте комедію!!! Рахую до десятьох! Потім виважу двері!!!

Я дуже сумнівався, що мені це вдасться.

Реактивний струмінь газового пістолета не дуже сильний, але я був сповнений рішучості виконати свою погрозу, навіть якби мені довелося вирушити на пошуки вибухівки, якої напевне не бракувало на складі. Я поклав собі не поступатися, нізащо не грати цими крапленими божевільними картами, які вкладала мені до рук ситуація.

Почувся дивний звук, неначе за дверима хтось із кимось боровся або щось пересовував; штора на дверях відсунулася, може, на півметра, тонка тінь упала на матові, ніби вкриті інеєм двері, і хрипкуватий дискант проказав:

— Я відчиню, але ви мусите пообіцяти, що не ввійдете досередини.

— Тоді навіщо ви хочете відчинити? — гукнув я,

— Я вийду до вас.

— Гаразд. Обіцяю.

У замку тихо клацнув ключ, потім темний силует, який заслоняв половину дверей, старанно засмикнув штору: звідти й далі долинала якась шамотня — мені здалося, що я чую тріск, немовби там пересували дерев’яний столик, нарешті світла плита дверей ледь прочинилась, і Сарторіус протиснувся крізь щілину в коридор. Він стояв переді мною, заслоняючи собою двері, високий і такий худий, що здавалося, під кремовим трикотажним костюмом були самі шкіра і кістки. Шию його обвивала чорна хустина, а через плече був перекинутий складений удвоє, пропалений реактивами захисний лабораторний халат. Незвичайно вузьку голову він тримав трохи набік. Вигнуті темні окуляри затуляли майже пів-обличчя, тож я не міг розгледіти його очей. Нижня щелепа виступала вперед, тонкі губи, як і величезні, ніби обморожені вуха були синюваті. Сарторіус був неголений. На зап’ястях на шнурах теліпались антирадіаційні рукавиці з червоної гуми. Ми стояли так якусь хвилину, дивлячись один на одного з неприхованою неприязню. Його волосся, таке рідке, й нерівне, наче він сам постригся машинкою під їжачка, мало олов’яний відтінок, а щетина на щоках була зовсім сива. Чоло засмагло, як у Снаута, але тільки до половини, — мабуть, на сонці Сарторіус постійно носив якусь шапочку.

— Я вас слухаю, — озвався він нарешті.

Мені здалося, що він не стільки чекає, що я йому скажу, скільки, дедалі щільніше притискаючись спиною до скляної плити дверей, напружено прислухається до того, що діється в лабораторії. Я не знав, з чого почати, боявся бовкнути якусь дурницю.

— Моє прізвище Кельвін… — промовив я. — Ви, мабуть, про мене чули. Я працюю, тобто… працював із Гібаряном…

Худе Сарторіусове обличчя, все покарбоване вертикальними зморшками, — такий з вигляду, певне, був Дон Кіхот, — нічого не відбивало. Чорна вигнута пластина спрямованих на мене окулярів заважала мені говорити.

— Я довідався, що Гібаряна… немає в живих. — Мені перехопило подих.

— Так. Що ви ще хочете мені сказати? — нетерпляче мовив Сарторіус.

— Це самогубство?.. Хто знайшов тіло — ви чи доктор Снаут?

— Чому ви звертаєтесь з цим запитанням до мене? Хіба доктор Снаут не розповів вам…

— Я хотів почути, що ви можете розповісти про це…

— Ви психолог, докторе Кельвін?

— Так. А що?

— Учений?

— Ну, так. Тільки яке має відношення…

— А я думав, що ви слідчий чи поліцейський. Зараз дві години сорок хвилин, а ви, замість того, щоб постаратись якнайшвидше включитися в роботу, яка провадиться на станції, що було б принаймні зрозуміло, спершу нахабно вдираєтесь до моєї лабораторії, а тепер ще й допитуєте мене, ніби я щонайменше перебуваю під підозрінням!

Я стримавсь, але від цього зусилля у мене на чолі виступив піт.

— А ви й справді перебуваєте під підозрінням, Сарторіус! — сказав я вдушеним голосом. Мені хотілося будь-що дошкулити йому, і я жорстоко додав: — І ви це чудово знаєте!

— Якщо ви, Кельвін, не заберете свої слова назад і не попросите в мене пробачення, я поскаржусь на вас у черговій радіограмі.

— За віщо я повинен перед вами вибачатися? Замість того, щоб прийняти мене й чесно ознайомитися з тим, що тут діється, ви замикаєтесь і забарикадовуєтесь у лабораторії! Ви що, вже зовсім з глузду з’їхали? Хто ви, власне, — вчений чи нікчемний боягуз?! Може, ви мені нарешті відповісте, га?!

Вже й сам не пам’ятаю, що я ще тоді кричав, але його обличчя, як і досі, було незворушне. Тільки по блідій, пористій шкірі котилися великі краплі поту. І раптом я зрозумів: він мене зовсім не слухає! Обома руками, схованими за спиною, він щосили тримав двері, які ледь помітно здригалися, немовби хтось натискав на них із коридора.

— Ідіть геть… — раптом простогнав він дивним, пискливим голосом. — Ідіть… благаю вас! Ідіть! Ідіть униз; я прийду, прийду, я зроблю все, що ви хочете, тільки, заради Бога, ідіть!!!

У його голосі була така мука, що я, зовсім розгубившись, мимохіть підняв руку, щоб допомогти йому втримати двері, які, здавалось, от-от розчиняться. Та Сарторіус раптом нестямно залементував, неначебто я замахнувся на нього ножем. Я позадкував, а він усе кричав фальцетом: «Іди! Іди!» — а потім: «Зараз повернуся! Зараз повернуся! Зараз повернуся!!! Ні! Ні!!!»

Він прохилив двері й прослизнув усередину. Мені здалося, що на рівні його грудей майнуло щось золотисте, якийсь блискучий диск. За дверима тепер чулася якась шамотня, штора рвучко відслонилася, висока тінь мигнула по скляному екрані, штора знову зсунулась, і більше нічого не було видно. Що там коїлося? Почулися тупіт, шалена біганина, потім усе урвав пронизлий дзенькіт розбитого скла і пролунав дзвінкий дитячий сміх.

Ноги піді мною тремтіли, я розгублено озирався на всі боки. Запала тиша. Я сів на низьке пластикове підвіконня й просидів так, мабуть, хвилин п’ятнадцять. Не знаю, чи я чогось чекав, чи просто був такий вимотаний, що мені навіть не хотілося вставати. Голова просто розколювалася від болю. Десь високо почувся протяжний скрип, і водночас довкола посвітлішало.