Страница 29 из 50
Федині думки обірвав Ніанг. Він підштовхнув його ліктем під бік і злякано шепнув:
— Глянь, що це таке?
— Де? — підвівся на лікті Кудряш і завмер: все море, наче в чарівній казці, світилося, переливалось рожевуватим сяйвом. Федя не міг відвести очей. Десь він читав про світіння моря, та одна річ читати, а друга — бачити самому це дивовижне явище природи.
— Заспокойся, тут нічого страшного нема. Це так зване «живе світіння», — і, відчувши, що Ніанг все ще не розуміє, пояснив: — Воно буває не лише таке, як зараз, рожеве, а й голубе, зеленувате і іншого забарвлення. У морі живуть малесенькі тваринки інфузорії і молюски, їх ледве помітиш простим оком. Вони виробляють у своєму тілі особливу світну речовину…
Ніанг на знак згоди кивав головою, та видно було, що він нічого не зрозумів.
«Як би йому простіше розтлумачить?» — зморщив лоба Федя.
— У вас у лісі є світлячки?
— О, звичайно! Багато.
— Так от молюски й інфузорії світяться так само. Тільки в морі їх дуже й дуже багато. І всі вони зібрались докупи… Уяви собі, світлячків з усього лісу знесли в одну купу, як би вона світилася!
— Ага, зрозумів! — зрадів Ніанг. — Інфузорії і молюски — водяні світлячки.
Федя ще довго говорив про явище люмінесценції, та замовк на півслові, коли почув розмірене сопіння. Ніанг, підклавши руку під щоку, міцно спав.
Ранкове сонце ліниво підводилось над океаном, а сам він був схожий на величезний став. На гладкій сонній поверхні, мов у дзеркалі, відбивалась каравела. Все віщувало тривалий штиль. Похмурі й невдоволені тинялись матроси по кораблю.
Федю насторожила поведінка Педро. Він ходив від однієї групи до іншої і щось нашіптував морякам.
«Усе це неспроста», — не в жарт стривожився Кудряш. Його підозри підтвердив і Ніанг. Посланий Федею на розвідку, він розповів, що Педро намагається будь-що розпалити невдоволення серед матросів. Граючи на пристрастях, він не гребував нічим, тільки б підірвати авторитет Дієго, що й без того похитнувся за вчорашній день. Згадувались давні образи, капітанова несправедливість і жорстокість, поганий харч, невдача з галерою, загибель шістьох чоловік… Очевидно, Педро вирішив скористатися з настрою екіпажу і грати відкрито.
— А про тебе знаєш, що він говорить? — шепнув Кудряшеві Ніанг. — «Нам не щастить відтоді, як на борт потрапив цей хлопчисько…» І ще… ще він сказав, що ти чарівник, — очі в негра злякано розширились. — «Згадаєте мої слова: доки чародій на каравелі, добра нам не буде. Своїми чарівними паличками він наслав штиль».
— А що робить Гуго? Чомусь його не видно…
— Він у своїй каюті. На хвилинку вийшов, шепнув щось Педро і Альфонсо і сховався.
— Бачиш, який він хитрий? Сам лишається в тіні — ніби і я не я, і хата не моя. Все за нього роблять Педро і Альфонсо.
Біля бізань-щогли зібралося чоловік п'ять-шість матросів. У центрі стояв Педро. Спершу розмова текла спокійно і нічого не було чутно.
Та ось Педро підвищив голос:
— Про що ти говориш, Рікаредо! В мене на «Сан-Себастьяні» хіба такі були порядки! Кожен матрос ів іе ж саме, що й капітан. До людей я ставився по-людськи, а не так, як цей Кривий. М'яса було стільки, скільки твоя душа забажає,— їж досхочу.
— Ото райське було життя! — прицмокнув губами Рікаредо. — Мені б там з тобою поплавати, Педро.
— Та що м'ясо! — махнув той рукою. — На палубі стояло здоровенне барило вина, пий, скільки хочеш. І, клянусь Мадонною, винце — пальчики оближеш. Не якесь там пійло, як тут, а херес і мадера… А щоб я на кого руку здійняв — крий боже! Провалитись мені на цьому місці, коли брешу. Та й Альфонсо он може підтвердити, він у мене боцманом плавав… Правда ж, Альфонсо?
— Щира правда, — на знак згоди кивнув головою Альфонсо, — вина і м'яса ти не шкодував.
Педро задоволено посміхнувся, довірливо поклав йому руку на плече, зазирнув у вічі.
— А тепер скажи, скільки разів тобі діставалось від Кривого? Тільки не приховуй, говори правду.
Альфонсо стиснув кулаки і скрипнув зубами.
— Вчора йому добряче влетіло, — мовив за Альфонсо Луїс, — за склянки.
— Неначе тебе він не бив, — Педро кинув гострий погляд на конопатника.
— Бувало всяк… Не раз і не двічі…— переступаючи з ноги на ногу, ухильно відповів Луїс.
Це була та крапля, що переповнила чашу. Матроси глухо загули, загомоніли.
— Звісно, рукам він волю дає!
— Останнім часом зовсім розперезався. Б'є чим попало. Вчора кухлем мене вдарив!
— Що тут казати, деспот він, негідник…
— Тихше, тихше! — озирнувся Габріель. — Боцман іде!
— Ну то й що? Хай послухає. Не дуже то ми його боїмося, — з викликом голосно промовив Педро.
Підійшов Хуан. Усі похмуро мовчали. Забачивши настрій матросів, він винувато посміхнувся і рушив далі.
— Ви тільки подумайте, який шолопай, наш Кривий, — не випускав із своїх рук ініціативи Педро. — Нюні розпустив, розгубився. Таку здобич проґавити! Клянусь святою Мадонною, від мене «голландець» не втік би.
— А певно, — підхопив Альфонсо, — був би ти командиром, ми б узяли на абордаж цю галеру, і тепер би в наших кишенях бряжчало золото. Та ви тільки подивіться, які порядки завів кривий пес! — несподівано розійшовся матрос. — Він нас дурить на кожному кроці, так і намагається все заграбастати. Он у Педро відняв негра, герцога забрав!..
Обурення наростало. Каравела нагадувала порохову бочку, що ось-ось могла вибухнути. Ніхто з матросів не хотів братися до роботи. Боцман збився з ніг, він то упрохував, то лаявся, то погрожував, але жоден з моряків не зрушив з місця. Коли надійшла черга Рікаредо нести вахту на оглядовому майданчику, той тільки розсміявся боцманові в обличчя і з викликом відповів:
— Якщо тобі, Хуане, так хочеться, можеш лізти нагору, а мені там робити нічого. Я там нічого не забув.
Екіпаж каравели розділився на два табори: прихильників і недругів капітана. За Дієго було зовсім небагато: Адальберто, боцман, Доменіко, ще троє чи четверо матросів.
Габріель, так само, як і Рікаредо, і не думав братися до роботи. Кинувши напризволяще камбуз, він бігав по каравелі, зупиняючись на хвилинку го біля однієї групки, то біля іншої та намагаючись усе почути, про все дізнатися.
Наче змагаючись з Габріелем, гасав по судну і Луїс. Товстун устигав скрізь. З усього було видно, що він боявся, як би не прогадати й не пошитися в дурні. Тому заздалегідь лишав собі лазівку, підлещуючись і до Адальберто, і до Педро.
В обстановці, що склалася, у Феді не було вибору. Захоплення каравели Педро й Гуго скінчилося б для нього трагічно. Тому удвох з Ніангом він був на боці капітана.
Обстановка вимагала рішучих і невідкладних дій. Адальберто, Хуан і Доменіко, як досвідчені моряки, порадившись між собою, вирішили поговорити з матросами, та це нічого не дало. Більше того, відчувши слабкість жменьки прихильників капітана, матроси перейшли до прямих погроз.
Вже декілька разів спочатку Доменіко, а потім Адальберто намагалися розбудити Дієго, але той після невдачі з галерою так надудлився вина, що спав мертвим сном.
Що було робити? Навчений досвідом Адальберто знав надійний спосіб підняти дух матросів і примусити їх забути всі образи. Він наказав боцманові викотити на палубу двоє барил мадери.
— Але ж у нас її небагато, — спробував заперечити боцман. — з них досить було б і кисляку, сеньйоре Адальберто.
— Можна зберегти мадеру, а позбутися життя, — філософськи відповів пілот. — Давай викочуй.
У двох барил, що з'явились на палубі, повибивали днища. Почалась нестримна пиятика. Сп'янілі матроси хрипко горланили веселих пісень, дехто пішов у танок, хитаючись на нетвердих ногах.
Луїс не відходив від барила. Він не випускав з рук коряка і пив з кожним, хто того хотів. За півгодини він уже голосно хропів, розпластавшись тут же біля барила.
Та конопатник був не один такий. До нестями нажлуктились вина ще доброго півтора десятка матросів. Педро пробував спинити їх, прохав і вмовляв, та його ніхто не слухав. Триматись довго Педро теж не міг і з горя сам добряче набрався.