Страница 23 из 50
Заскрипіли двері, і до каюти зайшов алхімік.
— Заходь, заходь, не бійся, — тихо покликав він. — У тебе не поговориш як слід, ще когось принесе нечистий… А до мене й носа ніхто не покаже. Без мого дозволу сюди входити всім суворо заборонено. Хто порушить заборону, загине в страшних муках…
— О, я знаю, клянусь Мадонною… — прогув голос.
Федя отетерів. Оце так ускочив! Він — у каюті Гуго, а з ним Педро…
Алхімік щільно причинив за собою двері. Клацнув засув.
Від хвилювання кров бухала Феді у скроні, думки вихором пролітали в голові. А якщо раптом Гуго й Педро стежили за ним, помітили, що він забіг до каюти, і вирішили звести з ним рахунки?.. Але тут же хлопчик заперечив сам собі: навряд, чи це так… Тоді, що ж спільного між Педро й Гуго? Мабуть, щось вони задумали, коли удвох зачинилися на засув?
Затамувавши подих, Кудряш сидів, причаївшись, за скринею. Тільки б Педро й Гуго не помітили його… А якщо помітять? Він міцно стиснув рукоятку кинджала, що стримів за поясом. Ні, дешево своє життя він не віддасть!
— Ми самі? — тихо спитав Педро.
— Звичайно, кому ж тут ще бути. До мене бояться заходити.
Гуго всівся в крісло, а Педро примостився на скрині, що жалібно заскрипіла під його вагою.
— Встань, Педро! — злякано сказав Гуго. — Зараз же встань!
Той схопився ошелешено, скочив на рівні ноги.
— Що таке?
— Не дай боже, роздушиш скриню, — в ній мій вічний двигун! Сідай краще сюди, на кувадло.
— Дрібниці, я можу й постояти.
— Сідай, сідай, розмова буде довга… Ти, мабуть, здогадуєшся, чого я тебе покликав?
— Даруй, далебі, не знаю.
— Невже забув про нашу розмову?
— Ти про що? — не розумів Педро.
— А пам'ятаєш, перед Пасхою… у Біскайській затоці?..
— А-а-а, ти он про що! Це не так просто… Декому я натякнув, перекинувся слівцем, другим… Багато згоджуються зі мною, але бояться.
— Зрозумій, Педро, — переконував Гуго, — юрба, як отара овець. Вони підуть за вожаком куди завгодно, підуть за тим, хто сильніший, хто поведе їх…
«Схоже, що вони справді щось замишляють проти Дієго», — подумав Федя.
Сидіти було незручно, руки й ноги потерпли, але хлопчик боявся поворухнутись.
— Вчора ти трохи погарячкував, — вів своє Гуго. — І даремно, не час робити таке…
— Я зовсім втратив голову, коли Кривий ударив мене, — Педро скрипнув зубами. — Клянусь святою Мадонною, скільки житиму, не прощу йому цього. В турецькому полоні ще й не те терпів від бусурманів, але тут… Я ж не якийсь там негр, а такий самий білий, як і він І батько мій був не пеон, а ідальго. Кров у моїх жилах така ж шляхетна, як у Кривого…
— Слухай, Педро, а хто він, цей Дієго, ти давно його знаєш?
— Років з п'ять, — похмуро прогув Педро. — Тільки Кривий про себе розповідати не любить. Я й зараз не можу дібрати, як каравела стала його власністю і ким він був раніше. Одні подейкують, що він син знатного арагонського кабальєро, та я в це мало вірю. А от що він відрядив на той світ свого дядечка і хотів заграбастати його маєток, — це вже схоже на правду, — Педро помовчав. — Але, кажуть, йому добряче пощастило: підкупив суддів і вийшов сухим із води.
— Що ж, цілком імовірно, — озвався Гуго.
—Інші говорять, що Кривий був офіцером королівського флоту, а потім до нитки програвся в кості і втік від кредиторів. Дехто навіть каже, що в свій час він був вожаком піратської групки, нажив собі кругленький капіталець і згодом став купцем… А втім, хто б він не був, я знаю одне: це мерзотник, який задля власної вигоди батька рідного продасть… Ех, Гуго, — зітхнув Педро, — хоч вір, хоч ні, а була колись і в мене каравела… Мій «Сан-Себастьян», повір, був кращий за «Улюбленця Нептуна». І сам я був багатий і знатний, доки не попав у полон до турків…
І ось нині я, Педро Корреа де Моралес, жалюгідний контрамаестре… Відвернулась від мене фортуна, — Педро схлипнув. — І тепер Кривий, що він мені й у підметки не годиться, здіймає на мене руку!
— Еге ж, здорово він тебе тоді… Ну, сподіваюсь, мій бальзам допоміг?
— Так, допоміг. Правда, й досі в голові гуде, наче там тисяча відьом свій шабаш справляють… Шкода, що вчора я забув про закон ланцюга. Вже тільки потім згадав…
— Який закон? — поцікавився Гуго.
— Здавна так повелося: коли завинив у чомусь матрос, досить йому переступити якірний ланцюг на носі, і тоді вже ніхто не має права карати його. А якщо капітан порушить цей закон, матрос може захищатися як завгодно.
— Вперше чую про це, — здивувався алхімік.
— В мене на «Сан-Себастьяні» якось трапився подібний випадок… — почав було Педро і замовк, тяжко зітхнувши.
— Ну, ну, не впадай у відчай, — підбадьорив його Гуго. — Ще буде свято на нашій вулиці. Ти станеш капітаном «Улюбленця Нептуна».
— Коли б то так, — безнадійно мовив Педро.
— Можеш не сумніватися, раз маєш справу з Гуго. Я господар свого слова. Ти міг переконатися в цьому вчора, — Гуго самовдоволено хіхікнув, — коли тебе збиралися «пригостити» розтопленим свинцем… Якби не мій гороскоп… Цей дурень Дієго зразу повірив ніби розташування зірок на небі забороняє карати тебе.
— Я цього не забуду. При нагоді відплачу тобі тим самим.
— Стривай, тихіше! — злякано шепнув Гуго. — Здається, хтось іде… Боронь боже, як нас підслухають. Нахились ближче, я хочу тобі сказати…
Хоч як Федя напружував слух, розібрати, що далі говорив алхімік, так і не вдалося. До нього долітали лише уривки розмови.
— А що, коли поговорити…
— Еге ж, правильна думка…
— Будь обережний… вдруге з астральним знаком не вийде…
— Я вмію берегти таємницю… (Це Педро). Раптом Гуго чітко сказав:
— Ти не ображайся. Сам знаєш: гра піде серйозна, і програшу тут не повинно бути… Тепер от що: самого Альфонсо, думаю, нам малувато. Треба ще кілька надійних людей, тільки дивись, щоб не продали нас у вирішальну хвилину. Почни ось із чого… — Гуго знову притишив голос, так що вловити можна було тільки окремі слова: «забрати… не забудь… Луїс… рішуче… камеру… порох і ядра… Одноокий… успіх… всі разом…»
Збоку щось зашаруділо. Здоровенний пацюк вистрибнув з-під згортка пергаменту і майже біля самих Фединих ніг шмигнув під скриню. Федя забув про обережність і машинально вхопився за ріжок скрині. Та по-зрадницькому скрипнула.
— Що це? — стривожився Педро і, підвівшись з кувадла, ступив крок до скрині.
У Феді затерпло все всередині. Холодний піт виступив на лобі. Зараз його виявлять, і тоді…
Хтозна, як би все скінчилося, та Гуго в цей час зупинив Педро:
— Облиш, то пацюки. Саме під каютою Хуан зберігає свою смердючу солонину. Так що пацюки часті гості в мене. Я вже звик.
Педро знову всівся на кувадлі.
— Ти добре все обдумав, Гуго, — похвалив він. — О свята Мадонно, подаруй мені той день, щоб я міг поквитатися з Кривим! І з клятим хлопчиськом теж, — додав він.
— З герцогом будь обережний, — застеріг Гуго. — Ти бачив, що він робив уранці?
І астролог став розповідати про Федину фіззарядку. Він обмалював її як зловісний обряд чарівника.
— Хай буде тричі проклятий цей клятий чаклун! — вигукнув Педро, певно, не на жарт стривожений розповіддю алхіміка. — Шкода, мене не було, голова дуже боліла. А треба б було випробувати його водою. Роздягти і зв'язати в особливий спосіб: великий палець правої руки до великого пальця лівої ноги, а великий палець лівої руки до великого пальця правої ноги. Потім між руками й ногами протягти вірьовку і кинути його в воду. Якщо не спливе — значить, чаклун. Так завжди випробовує свята інквізиція.
— Еге, він такий чарівник, що цього не боїться, — поважно промовив Гуго. — Ти його кинеш у воду, а він обернеться рибою або медузою, от і будь здоров.
—І за які тільки гріхи Всевишній наслав його на мою голову? — прошепотів Педро.