Страница 19 из 50
Кудряш хотів було вийти з каюти, але Дієго спитав його:
— Навіщо ж вам трудитись самому, коли для цього є чорношкірий, — і, рішуче вихопивши у Феді чашку, тицьнув її Ніангові.
Той, чи то не чекав чи, може, не зрозумів, чого хоче капітан, не встиг підхопити чашку. Вона брязнула об підлогу і розлетілася на скалки.
Від гніву капітанове обличчя посіріло.
— Мерзенний рабе! — заревів він. — Чи знаєш ти, що зробив? Адже це фарфор! Він коштує дюжину таких, як ти! Та що дюжину — сотню! — капітан з такою силою штовхнув Ніанга, що той відлетів у протилежний бік каюти..
Федя спалахнув. «Негідник! Яке він має право бити хлопчика? Тільки тому, що Ніанг чорний? І чашку ж розбив він сам, а не Ніанг…»
Забувши про все, Кудряш стиснув кулаки і кинувся на капітана.
З несподіванки той розгубився. Відійшовши на крок, він примирливо, вибачаючись, сказав:
— Дуже шкодую, ваша високість, що так сталося. Я добре розумію, яка дорога ця чашка і готовий відшкодувати ЇЇ вартість… Скільки ви хочете? Це вас влаштовує? — кивнув він на два золоті келихи.
— Хіба справа в цьому? Ви… ви… — Федя захлинувся, не знаходячи потрібних іспанських слів.
— О-о, розумію, герцог. Вам не треба золота, ви хочете, щоб я повернув вам чашку. Але що я можу вдіяти? Фарфору в мене нема. Кляті китайці бережуть у таємниці спосіб його виготовлення, і ніхто в Європі не знає, з чого і як роблять фарфор. Навіть Гуго, хоч вивчав книги арабських мудреців… О, коли б він знайшов рецепт! Я став би найбагатшою людиною в світі! Фарфор же цінять на вагу золота!
Дієго на хвилинку замовк, а далі сказав:
— Любий герцог, можете звести рахунки з чорношкірим самі. Віднині він ваш раб. Ще раз вибачте, що так сталося.
Федя не повірив власним вухам. Як? Капітан Дієго з нього, юного піонера, хоче зробити рабовласника!? Та не бути цьому ніколи!
Кудряш хотів було рішуче відмовитись, але, глянувши на заплаканого бідолашного хлопчину, худого, з рубцями від побоїв, змовчав і подумав: «Припустимо, що я відмовлюсь, — від цього нічого не зміниться. Дієго й далі знущатиметься над Ніангом. Краще згодитися на пропозицію капітана. Вже я не дозволю ображати Ніанга і цим полегшу його долю…»
І він дав згоду.
Капітан задоволено потер руки.
— А ще я подумав, ваша високість, чи не краще буде вашу польову сумку, — він показав на рюкзак, — сховати в надійне місце. Люди в нас, знаєте, злодійкуваті, можуть понишпорити… Ось вам ключ від скрині, коли хочете, покладіть сумку туди.
«Що ж, це розумно», — подумав Федя і поклав рюкзак у скриню.
— А тепер можна й випити, — капітан видудлив ще один келих. Скоро він уже спав на ліжку непробудним сном.
Як тільки Дієго заснув, Федя вирішив поговорити з Ніангом. Хай чорний хлопчик зрозуміє, що Кудряш не бажає йому зла, а навпаки — хоче з ним дружити.
«Скажу по правді, чому я згодився стати рабовласником».
По-дружньому всміхаючись, Федя підійшов до Ніанга і простяг йому руку. Той зіщулився і затремтів.
— О білий пане! — жалібно проказав Ніанг. — Я не винен! Не карайте мене!
— Що ти? Я й не збираюсь тебе бити. — Федя на мить розгубився. — Крім того, чашку ж не ти розбив, а він, — Федя кивнув на Дієго, що спав.
Одначе ці слова не заспокоїли Ніанга. Він, щоправда, більше не плакав, але на Кудряша дивився з недовірою, навіть з неприязню.
— Ну, зрозумій, — Федя притис руки до грудей, — я твій друг, чесне піонерське! Хочеш, дам тобі чарівні палички?
— Не треба, білий пане, — замахав руками Ніанг, — мене битиме дон Дієго.
— Не бійся, ти тепер мій… — Федя на хвилинку замовк. Образливе і принизливе слово «раб», звісно, не могло злетіти з його вуст. Він додав — Ти мій товариш. Ми ніби побратими з тобою.
Тут він знову помітив, що Ніанг жадібно дивиться на стіл, де лишився недоїдений сніданок.
— Сідай за стіл, поснідай, — запросив Федя.
— О ні, мені не можна! — запротестував Ніанг.
— Сідай, не бійся.
Феді довго довелося вмовляти негра, доки той нарешті наважився сісти до столу. Зі смутком дивився Кудряш, як Ніанг, не пережовуючи їжу, ковтав солонину, сир і боби.
— М-м-м… — прогув у сні Дієго, перевертаючись на другий бік.
Ніанг кулею вилетів з-за столу і кинувся до дверей.
— Куди ж ти? — спинив його Федя. — Капітан спить.
Та вже як не вмовляв Кудряш хлопчика сісти за стіл, той так і не наважився. Федя мусив зробити йому бутерброд — два великі шматки хліба з солониною й сиром.
— Спасибі, білий пане, спасибі,— Ніанг хотів поцілувати Федину руку.
— Ніколи так не роби, чуєш? — відсмикнув руку Кудряш. — Не принижуй себе. І ще: не називай мене ні білим паном, ні герцогом. Мене звати Федя, просто Федя… І давай дружити.
Ніанг несміливо потиснув Кудряшеві руку.
— Давайте, гер… — почав він і тут же поправив себе — Федю… Ні, це недобре…
— Що недобре?
— Навіщо вам дружити зі мною, чорним слугою? І вам буде погано, — і з мене глузуватимуть.
— Дурниці. Ти за мене не бійся. Я себе ображати не дозволю. Знаєш що: ходімо оглянемо каравелу.
Хлопці вийшли з каюти і збігли сходами на палубу.
— А що там, — спитав Федя, — під каютою на першому ярусі?
— Тольда. Там ніхто не живе. Боцман тримає там канати, якорі, вітрила.
— Зрозуміло. Тоді ходімо далі.
Федю, безперечно, цікавило все нове. Він, того й дивись, щохвилини зупинявся та питав про все в Ніанга.
На палубі до фок-щогли надбудов не було. Федя довго й уважно оглядав мідні, начищені до блиску старовинні гармати-фальконети і ломбарди.
Потім хлопці підійшли до грот-щогли. їм зустрівся товстун Луїс.
— Доброго ранку, ваша високість, — уклінно сказав він Феді.—Відпочили, либонь… Звісно, після палаців та замків, у нас вам не дуже сподобалось… А було ж колись… Пригадую, служив я в дона Гарсіласо. Отам була розкіш! Килими, дзеркала, шовки, оксамити…
Тут почувся гучний голос Педро:
— Тюлень, ти знову теревені розводиш! Ану мерщій у трюм! Там коло середнього шпангоута протікати почало. Законопать як слід!
— Тьху, бусурман клятий, — вилаявся Луїс. — Так і шукає, тільки б причепитися, — і голосно додав: — Зараз, зараз, іду! Даруйте, ваша високість, — повернувся він до Феді,— бачу, зацікавились нашою посудиною. Оця частина палуби, — стає він пояснювати, — зветься камбесом. А там, коли хочете побачити, баркаси. В нас на каравелі їх аж три. їх поприв'язували канатами, щоб шторм не зірвав.
А тепер ходімо далі,— Луїс заметушився, готовий показати все, що тільки було на каравелі.
Федя заліз в один з баркасів. Посередині лежали весла. Хлопчик уважно обдивився кочети, шпангоути і всівся на дубовій лавці. «Гарний баркас! Зроблено на совість, що не кажи», — подумав він і спитав у Луїса:
— Цікаво, добре він іде?
— Авжеж, непогано, ваша високість. Зразу за баркасами Кудряш побачив якісь невисокі дерев'яні щити.
— Тут кухня, — пояснив Луїс— Щити від вітру, коли бува вогонь розвести важко.
За щитами кок спритно рубав дрова. Забачивши Федю, він витер з чола піт і, поблискуючи чорними, мов маслини, очима, по-дружньому всміхнувся.
— Габріель, — відрекомендувався він. — Непоганий кухар і матрос.
Федя поцікавився кухнею. Вогнище було влаштовано просто: на тонкому кам'яному фундаменті лежав лист міді.
— Ну як, ваша високість, мій сніданок? — спитав Габріель.
Звісно, Федя був далеко не в захваті від сніданку, але з чемності подякував. Габріель самовдоволено всміхнувся.
— Я намагався, щоб було смачніше. Ви звернули увагу: солонина так вимочена, що за смаком не поступається телятині.
«Гарна телятина, — посміхнувся про себе Федя, — мов підметка. І солона, як ропа».
— А перцю я поклав зовсім небагато. Всього дрібочок, хоч ми, іспанці, правду кажучи, полюбляємо гострі приправи, — тут Габріель засміявся, а потім витяг із старих фіолетових панталонів жменю чорносливу та простяг Феді.