Страница 16 из 50
«Чого він прискіпався до мене?» — тоскно подумав Федя. А капітан сердито сказав:
— Чим диспутувати, ти б ліпше займався філософським каменем та вічним двигуном. Врахуй, у тебе залишається місяць на все.
— Ну, про це вже, ваша милість, не турбуйтесь. Буде раніше, — палко запевнив алхімік. — Я стою на правильному шляху, і скоро, дуже скоро ви будете очевидцем найбільшого з відкриттів! Перпетуум-мобіле — вічний двигун… філософський камінь… — очі Гуго гарячково заблищали, — світ буде вражений, коли дізнається, що звершилась мета мого життя, цілого мого життя!
— Хизуватися ти вмієш, це я добре знаю, — :і неприхованим глузуванням кинув капітан. — Та тільки обіцянка-цяцянка. То обіцяв через місяць, потім через тиждень. А тепер коли? Досі ні двигуна, ні каменя нема… Отож зарубам собі на носі: місяць — останній строк. Не впораєшся — будеш винаходити вже на тому світі,— капітан зробив паузу і додав — Ти ж знаєш, як прийнято вішати алхіміків і фальшивомонетників… — він недобре всміхнувся: — На позолоченій шибениці і в камзолі з золотим блискітками.
Гуго позеленів. Він ковтнув слину, що набігла в рот, нервово облизав тонкі губи.
— Вже не вперше я чув іронію з ваших уст, доне Дієго, — мовив він, — та дарма, я все стерплю. Тим паче, що все вже позаду… Сорок років я йшов до мети, зазнав і голоду, і злиднів, і кепкування недругів… Жив по підвалах, не мав грошей, щоб купити в склодува пробірку, нікчемну пробірку! Та всі муки й страждання вже позаду. Я переміг! У мене буде філософський камінь! І ми з вами, доне Дієго, станемо багатшими за самого царя Соломона!
— Що ж, побачимо, побачимо, — невпевнено промовив капітан, — .А зараз іди, вже скоро розвиднятиметься.
Гуго вийшов з каюти. Федя знову вмостився в кріслі. Проте цього разу Дієго вирішив помінятися з Кудряшем місцями: Федя ліг на скрині, а капітан — на ліжку.
Сон не приходив. У пам'яті спливала неприємна розмова а алхіміком. Знову й знову Федя обдумував події дня, важко зітхаючи: на каравелі тепер у нього двоє ворогів — Педро й Гуго.
Поступово хлопчик став заспокоюватись: якось воно буде, з капітаном у нього поки що непогані стосунки… Вже поринаючи в сон, Федя почув, як двері тихо прочинились і хтось обережно навшпиньках увійшов в окутану нічним мороком каюту.
— Доне Дієго, доне Дієго! — почувся стривожений шепіт.
Кудряш прислухався.
— Це ти, Доменіко? — сонно озвався капітан.
— Я, ваша милість. Даруйте, що турбую так пізно… Я щойно бачив, як біля фок-щогли перешіптувались Педро, Альфонсо і Гуго.
— Гм… Про що ж вони говорили?
— Я було підкрався ближче, щоб підслухати, але вони помітили мене і зразу розійшлися. А потім поодинці пробрались у каюту до Гуго. Думаю, вони щось замишляють проти вашої милості. Даремно ви тоді простили Восьминога…
— Говори тихіше, — цитькнув капітан. — Герцог спить, щоб ми його не розбудили…
З голосу Дієго Федя зрозумів, що капітана вельми насторожило повідомлення Доменіко. Якусь хвилину в каюті було тихо, потім капітан сказав:
— Я міг би хоч зараз повісити Педро, але ж, сам знаєш, — на перешкоді астральний знак Пса… Доведеться почекати, доки прийдемо в Севілью… Та й подумай, хто може замінити Восьминога? Нема в нас іншого корабельного майстра… А тим часом очей з нього не спускай. І з Гуго та Альфонсо теж. Доповідай мені щодня про все.
— Ваша милість, я давно маю підозру, що Педро не вірить у господа бога, — нашіптував Доменіко. — Він продав душу нечистому… Єретик він…
— Будь певен, тільки-но повернемось до Іспанії, того ж дня передам Восьминога до рук святої інквізиції.
— Мудро вирішили, ваша милість, — захіхікав Доменіко. — І всі речі його тоді по праву належатимуть вам! А єретика підсмажать на вогнищі. Там жартувати не люблять… — Він знову хіхікнув і спитав — А що ви, доне Дієго, думаєте робити з малим герцогом? Адальберто мені розповідав, які в нього є коштовні речі…
— Ну то й що?
— Як на мене, то вони теж могли б належати вашій милості. А хлопчака я б висадив куди-небудь на незаселений острівець.
У Феді похололо всередині. Серце шалено закалатало. От негідник цей Доменіко! Яку пораду дає капітанові! А що, коли той справді послухає його?!
Дієго хвилинку мовчав.
— Ні, Доменіко, — твердо відповів він, — з герцогом я зроблю інакше. Може, це раз у житті мені всміхнулася фортуна. Ти ж тільки подумай, як мені поталанило. Такого птаха дешево не віддам — матиму за нього добрий викуп… Завтра ж уранці нагадай мені: треба дізнатись, де міститься держава його батька…
Знову скрипнули двері, і в каюті запанувала тиша. Перевернувшись на другий бік, капітан одразу заснув.
Заклавши руки за голову, Федя лежав з широко розплющеними очима. Крізь слюдяні підсліпуваті вікна зазирав жовтавий місяць. Глухо хлюпали хвилі об борт каравели.
Оце так ускочив! З двадцятого та в шістнадцяте століття!.. Що ж, ти мріяв про це, Федю. І бачиш, як чемно тебе зустріли. Один хотів повісити, інший радить висадити на пустельний острів. Третій ненавидить, як свого найлютішого ворога. (Перед очима знову спливла хижа постать Гуго). А капітан… Цей мириться з твоєю присутністю тільки тому, що хоче добряче погріти руки… «Завтра він, звичайно, спитає, хто я і звідки. А що я йому скажу? Ну, герцог… «А звідки ви, ваша високість?»
Справді — звідки? Адже не скажеш, що з Києва… Щось терміново треба придумати, але що?»
Федя довго міркував над цим, згадував назви різних герцогств і графств, відомих йому з підручника середньовічної історії.
І раптом рішення прийшло само собою: минулого року він відпочивав під Києвом у піонерському таборі «Променистий».
«Скажу капітанові, що я з країни Променистеанії… Хай пошукає таку на портуланах шістнадцятого століття! Скажу, що там…»
Заспокоївшись, хлопчик заснув.
Прокинувшись, Федя стрибнув зі скрині. В каюті нікого не було. По крутих сходах хлопчик зійшов на палубу. «Заспав я одначе, — подивившись на сонце, подумав Федя, — мабуть, уже дев'ята година».
День був чудовий. По блакитному небу пливли ніжні пір'ясті хмарки. Попутний вітер туго напинав вітрила, і здавалося, що карані їй, мов казковий птах, стрімко летить, ледве торкаючись гребенів хвиль. За кормою весело жебоніла вода. Невідомо звідки, ледве не торкнувшись верхівки бізань-щогли, швидко промчав дивовижний чорний з білими плямами птах. Крила — довгі, гострі, коротка товста шия, кривий дзьоб і схожий на вила хвіст.
Услід за першим промчав другий птах, третій…
Федя не мав сумніву, що бачить цих птахів уперше в житті. І водночас вони здавались йому знайомими своїми характерними обрисами хвоста, чимось схожим на латинську літеру V. «Що за птиці? Як вони звуться? — намагався пригадати Кудряш. — Альбатроси? Так ні ж — альбатроси білі, і тільки махові пера в них чорні. Та й самі вони великі… Розмах крил у них до чотирьох метрів, а в цих — ледве два… Фульмари? Ні, ті живуть у північних морях, а тут надворі спекота — градусів двадцять п'ять. Що ж це за птахи?»
І раптом він згадав: вилохвости, або як їх ще називають — фрегати. І живуть вони в країнах океанського побережжя, тропічного поясу…
«Оце здорово! Ну й поталанило ж мені! — зрадів Федя. — Подумати тільки: я біля екватора! Тепер-то напевно побуваю в тропіках, а там… а там «Улюбленець Нептуна» причалить до якогось острова. А на ньому пальми— височенні широколисті пальми! Тропічний ліс, обвитий ліанами, орхідеї, різні там квіти і трави, вищі за людський зріст. А на гілках різнобарвні, такі, як Лоренсо, папуги, мавпи… Над квітами пурхають колібрі, завбільшки з бджолу, і метелики-велетні, більші за горобця. Тільки б каравела швидше причалила до такого острова, — розмірковував Федя. — Врешті решт мусить же вона поповнити запас прісної води, провіанту і дров».
Кудряш заплющив очі. Фантазія миттю намалювала привабливу картину. Він уже не просто Федя, учень однієї з київських шкіл, а славетний адмірал Федір Євгенович Кудряш. Він керує цілою флотилією. Він — першовідкривач невідомих островів, архіпелагів, морів, океанів… Про його незвичайні подорожі написано купи книжок, його подвиги вивчають у школах, а на географічних картах так і рябіють назви: мис Кудряша, Великий кораловий риф Кудряша, течія Федора Кудряша…