Замах на міражі

Він мотнув головою, мов кінь, якого заїли ґедзі.

— Я прийшов… Щоб почути, як ви скажете: ти підлотник, Сево! А я це знаю… Так! І краще від вас. Я не люблю себе, а інколи просто ненавиджу. Як зараз. І до того, як вигнали, ненавидів себе. З тієї хвилини, коли татів каратист, як його… Миша, розкидував шісток. Сиджу жабою на доріжці, а він за мене порається. Якби ви бачили, як красиво! Ці здоровенні лобуряки кидаються на нього, а він навіть не розмахується, торкається — і лобур падає. Чому я його продав?.. Та тому, що я покидьок, мамо й тату, хитрую й вигадую, а потім мучуся, ненавиджу себе… Ось прийшов до вас, бо знаю, що ви простите. Очухаюся, вивітриться — і сам себе прощу… О-о, як усе гидко!..

— Ти помиляєшся, — суворо сказала мати. — Цього разу я не прощу. Ні тебе, ні себе!

Сева підняв голову, вдивився у її очі, холодні, неприязні, згаслі, мляво здивувався:

— А себе ти за що… не простиш?

— Зіпсувала тебе я!

— Н-ну, мамо… Хіба ти винна, що я такий народився… бракований.

— Малим ти нестерпно вередував, а я любила. Легкодушно відступав — я любила. Грубив мені, блазнював у кофті з дзвіночками, тішився тупою зарозумілістю — любила! Так, любила з усією материнською силою і розбещувала тебе з безжалісно ворога!

— Хіба ти повинна була мене ненавидіти, мамо?

— Не тебе, Сево! — з тією ж різкістю, з тим же викликом, з тим же осудливо-натхненним обличчям. — Не тебе, ні, а погане у тобі — так, повинна була, так, ненавидіти! З тією ж силою, з якою любила. Як пізно я збагнула, що любов без ненависті так само небезпечна, як і знавісніла ненависть без любові.

Я крякнув, а Сева знітився.

— Мені необхідно кудись поїхати… — вичавив він.

— Мене мало непокоїть, Сево, поїдеш ти чи залишишся. Мене непокоїть інше — твої борги!

— Які борги, мамо?

— Ти що, хочеш і зараз мені повторити: «Нікому нічого не винен?» Винен мені і батькові за всі наші муки й розчарування. Винен таким, як Миша Копилов, яких ти зраджував. Ти встиг завинити перед своїм сином, хоча той недавно з’явився на світ.

— Сином? А я й не знав…

— Брешеш! Ти ховався від нього.

— Від неї, мамо! Вона майже на десять років старша від мене.

— Від неї, від людей, від власного сумління! Сховатися? Куди? У яку шпарину ти залізеш?

І Сева надовго замовк, понуро горбився, нарешті втомлено відповів:

— Куди?.. Не знаю. Я сам собі не потрібен, мамо. Іншим тим паче.

— Негідник! Нікому не потрібен!.. То нащо ж ми стільки років б’ємося над тобою?

Знову довге мовчання. Сева безпорадно глянув на матір.

— Мамо, ти виріш?.. Ще виріш, що виберуся з бракованих?.. Що зможу?..

— Вірю, сину. Будь-яка мати невиправна у цьому.

— Мамо, а що, коли я знову… знову підведу?

І Катя вибухнула:

— Тоді міцніше вчепись за мою спідницю. Поки зможу, поки ноги носять, вестиму тебе по життю. Що діяти, коли народила ненормального? Що діяти?

Увесь цей час я мовчав, мати розправлялася сама.

Через два дні Сева поїхав у Середню Азію: «У місті Навої живе приятель, каже — у них легко влаштуватися майстром з електрообладнання». Слабка людина, хоче втекти сама від себе і вірить, що це можливо.

А після Севи стала збиратися Катя — до Сибіру, до обманутої нашим сином жінки, до внука.

— Кому, як не матері відповідати за сина, Георгію.

— Ми можемо запропонувати їй лише допомогу, Катю. Для цього не варто їхати так далеко.

— Я мушу її бачити.

І я провів Катю в аеропорт, залишився один у спорожнілому домі.

Проте ні від порожнечі, ні від самотності мені не довелося страждати. Мій штаб засідав тепер у мене — складали план майбутніх досліджень, і тут на передній план знову виступила Ірина Сушко. Затягнуті розмірковування, випадкові здогадки, мимовільні перепалки, якими ми так дружно пригощали одне одного, змінилися заклопотаним переглядом математичного багажу: чим виразити таку-то залежність, чи можна застосувати конструктивний напрям до суспільної структури, якими рівняннями описати той чи інший процес…

Ірина Сушко діловито — з урахуванням використання у майбутньому електронного оракула — наводила лад, а Толя Зибков пригнічено сидів без діла, не брав участі в обговореннях. Математику він вивчав лише за шкільною лавою, та й то, за його визнанням, «взаємності не було». Математика ставала способом нашого мислення, тямковитий хлопець міг випасти з нашого запрягу.

— Доведеться вивчати, — сказав я йому.

Толя посопів, прокректав, згодився.

— Доведеться… Ірино Михайлівно, а що, коли я постараюся бути зразковим учнем?..

— З мене кепський педагог, байбаченя. Толку не буде, а ворогами станемо.

— Старий! — несподівано подав голос Миша Дідусь. — Навіщо лізти під роги скаженої антилопи? Я опікуватимусь тобою.

Усі ці дні Миша ходив приголомшений, мовчазний, ні разу не пожартував, не посміхнувся. А я переживав напади щемливої любові до нього, такої ж сильної, як і моє презирство до сина. Не лише при зустрічах, але й зостаючись на самоті, я увесь час пам’ятав Мишу, думав про нього, вражався власній сліпоті. Я знав, що, дивлячись на нього, люди усміхалися, усміхався сам, та не здогадувався — він винятковий, природа наділила його рідкісним даром доброти, якого не маю ні я, ні мої знайомі, хіба що може тільки Катя. Я вважав його легковажним і незібраним — вітрогон, прости господи, — а він розкидався тому, що кожен стрічний був для нього не байдужий, кожному хотів допомогти.

Зараз нам було важко один з одним. Мимовільно Миша мав бути насторожений до мене. Я не можу позбутися вини, не зважусь відкритися, а раптом мою страдницьку ніжність він сприйме за образливу компенсацію за травму.

Миша перший з усіх нас зрозумів, у якому скрутному становищі опинився Толя Зибков. Ірина відмахнулася: «Толку не буде», — а він зразу прийшов на допомогу, неусвідомлено, не замислюючись, як кинувся тоді рятувати незнайомого хлопця. І ніхто цього зараз не оцінив. Хто дивується щедрості родючої яблуні — для цього ж вона й є на світі, щоб обдаровувати яблуками.

— Що ж, давай удвох, — погодився Толя без особливого запалу: Ірина Сушко для нього більш знаюча й авторитетна людина.

А Миша Дідусь раптом розсунув бороду в усмішці:

— Тримайся — верхи сяду.

І я страшенно зрадів: еге! Така людина довго не буде травмована, завжди хтось прагнутиме його допомоги, а допомагати — для нього органічне щастя.

Катя не пробула і тижня. Я не дуже й здивувався, коли у дверях аеропорту побачив на її руках хлопчика у червоній шапочці.

— Знайомся. Твій онук Сергійко.

Бліде личко, набурмосений погляд, надуті губи. Мого онука Сергійка напевне недавно розбудили, а тому він був незадоволений і світом, і сконфуженим дідом. Я не посмів запропонувати йому перейти до мене на руки, лише спитав:

— Як це сталося?.. Чи ти відчувала, що віддасть?

— Відчувала. З листа…

— У неї лихо?

— Ні, вона просто славна, але невєзуча жінка, яка ще не втратила надії вийти заміж. Ось ця надія і допомогла переконати… Приїжджатиме до нас… зустрічатимемо її, як рідну.

— Добре, Катю, добре… Пішли, таксі чекає.

Він одразу ж показав усе, що вміє. Він уже пробував стояти, але ще не зважувався зробити свій перший у житті крок. Ще не зовсім упевнено вимовляв одне-єдине слово «ма-ма», але кілька разів звернувся до мене з промовою, аміст якої для мене був незбагненний. Він виявився украй непослідовний — гнівно обурювався, коли його опускали у теплу ванну, і так само гнівно, коли виймали звідти.

Я відніс його, рожевого і розгніваного, у Катину кімнату, закутав у простирадла на дивані, пробував заспівати:

Мені не вдалося надати своєму фальшивому баритону тієї ангельської інтонації, яку щовечора вихлюпує на малюків телевізор. Сергійко довго крутився і не засинав…