Замах на міражі

За спиною у висхлого Садока стояли високі похмурі віфсаїдці, а далі — зімкнена юрба…

— Нас дуже мало, вчителю, — стиха зронив Сим он.

— Хто може спасти того, хто прийшов спасати інших? — заперечив Син Людський, вибираючись з барки.

Симон поспіхом скочив у воду, взяв учителя на руки, переніс на берег. За ним перемахнув за борт Іоанн.

— Ти чув, Симоне, сину Іона!.. Ти знаєш, що Садок з Віфсаїди не любить повторювати двічі!

— Хіба я один можу завадити вам? — спитав Симон.

— Ти нам просто не потрібний, як і той безбородий, який поспішив слідом за тобою.

Учитель кивнув Симону на човна:

— Вертайтесь… Їм легше мати справу з одним.

— Кожен може взяти камінь, учителю.

— Для цього ще треба нагнутись. Вертайтеся в човен обидва!

І Симон скорився, підштовхнув Іоанна до барки, а відтак і сам переліз через борт.

— Краще буде, коли ви відпливете подалі. А ще краще, якщо повернетесь назад, — порадив Садок.

Але барка не рушила з місця.

Садок торкнув пророка за рукав, і вони попрямували до юрби, обидва приземкуваті, неквапливі, однаково сповнені гідності. За ними, з хрускотом давлячи гальку, крокували супроводжуючі.

Юрба при наближенні заворушилася, розступилася і знову зімкнулась, сховавши учителя від учнів.

Щільна тужава порожнеча, її стискає тісне коло облич, безбородих і бородатих, чоловічих і жіночих, по-старечому немічних і налитих похмурою силою, об’єднаних вовкуватою сторожкістю. Чи багато тут щасливих? Чи є хоча б один у цьому злитому колі? У кожного, напевно, своя біда, свої прикрощі, великі чи малі. Біди різні, а страждання однакові, одні й ті ж надії — про щастя, про справедливість. Він насмілився прийти до них, покликати у вимріяне царство, де нема нещасних, нема ні кривдників, ні скривджених, та ось обложений з усіх боків, мов хижий звір. І Садок у цьому колі разом з ним — юрба надала йому право судити. Садок розуміє — коли не зробить цього, не зуміє, над ним самим влаштують судилище.

Юрбу і, схоже, самого Садока дивує спокій гостя — стоїть у порожнечі, маленький, недоладний, у важко обвислій одежі, беззахисно жалюгідний, та очей не ховає, зацьковано не озирається і не храбрує задирливо. Простодушний, аж острах проймає, аж ніяково.

— Ти називаєш себе Скном Людським? — Слова Садока, мов залізні, скрегочуть одне об одне.

— А чиїм сином я можу бути? Чи ти сам не з роду людського? Чи я не схожий на тебе? — Він відповідав не напружуючись, але розбірливо, і всі чули його.

— А правда, що ти казав — посланий Богом?

— Правда.

— І після цього вважаєш, що я схожий на тебе? Хто з нас посміє сказати людям: мене послав Бог?.. Таким був тільки Мойсей.

— Ти помиляєшся. Кожен з нас посланий на землю Богом.

Юрба заворожено завмерла, а Садок збентежено промовчав. Але він нітрохи не розгубився, він ще тільки прощупував прибульця, не завдавав удару. Тепер наспів час…

— Чи називав ти себе володарем суботи? — спитав він.

Відповідь одразу, без заминки, без роздумувань:

— Називав.

Гнівний видих юрби, за ним — погрозливий гул. Садок підняв руку, темну, зі скарлюченими пальцями, мов пташина лапа.

— Хіба ти дав нам суботу, що маєш себе за її володаря?

— Мені і вам дав її Бог.

— Ти привласнив собі Богове. Остерігайся, перехожий!

— Смерть йому! — заверещав хтось у юрбі.

Найнетерпеливіший, найшаленіший сповістив про себе.

Але пташина лапа Садока владно змусила замовкнути.

— Як я міг привласнити те, що мені належить? — знову негучний, розбірливий голос гостя. — Якщо Бог дав нам суботу, то вона вже наша. Субота для людини, і ми її володарі.

Верещання не повторилося, юрба мовчала, сотні людей занепокоєно розглядали сміливця. І голос Садока шугонув над німуючою юрбою:

— Отже, будь-хто може порядкувати суботою, як йому заманеться?!

Кажани проносилися над юрбою, безгучні й безплотні у застійному повітрі, мов клапті наростаючої чорної бурі серед завмерлої природи. У насиченій очікуванням тиші спокійні й прикро буденні слова:

— Якщо ти даси мені динарій, то хто розпоряджатиметься ним — ти чи я?

— Субота не динарій, перехожий!

— Як і ти не Бог. Але навіть ти не будеш настільки дріб’язковий, щоб дати і не дозволити користуватись. Невже Бог дріб’язковіший за тебе, людино?

З’юрмлекі недружно заворушилися, заозиралися. Лиця, лиця, але вони вже перестали бути схожими, всі вони виражали різне — зачудування, страх, збентеження, вагання (ось-ось погодяться з перехожим) і колишню озлоблену недовіру. Юрба перестала бути однорідною, розпалася на людей — різних, кожен по собі.

Садок стояв гнівно-прямий, витягував шию, обпікав поглядом дивного пророка, котрий не вивергав прокльони, не погрожував всевишніми карами, не підвищував навіть голосу — кидав лише тихі і такі звичні, зрозумілі усім фрази.

— Ти небезпечніший за чуму, перехожий! — скрегоче голос. — Куди ти кличеш нас? Чини як хочеш, що хочеш роби в суботу, як хочеш живи! Ніщо не заборонено, все дозволено — можеш убити, лжесвідчити, перелюбствувати з чужою жоною… Кожному все дозволено!

Юрба, що вже розпадалася, схлюпнулась в єдиному обуреному гомоні, знову злилася в моноліт, задні стали напирати на передніх, пружне коло рухнулося, заколихалося, почало стискатися. І в цьому вороже хисткому, конвульсійно живому колі скрегочуче гримів Садок:

— Нащо людям Закон?! Нащо людям єдиний Бог, коли кожен сам по собі — як хоче? Кожен для себе замість Бога! Ось до чого ти закликаєш, перехожий!

І пронизливий вереск шаленого нетерпеливого:

— Смерть йому!.. Сме-ерть!!

Здавалося б, він, шаленець, нарешті вже дочекався свого, та ні — рано. Знову зметнулася вгору пташина лапа Садока.

— Хай відповість!

— Ха-ай від-по-ві-ість!!! — грізним обвалом із сотень грудей.

Цей обвал довго гуркотів, розкочувався, не міг вгомонитися. Мовчав пророк, здрібнілий перед здибленою люттю мовчав, з покірною терплячістю чекав тиші. І вона нарешті настала — хистка, спопеляюча, гнівна.

— Якщо кожен прийме в себе Бога, то як тоді можна буде кривдити когось? У кожній людині — Бог, кожну шануй, як Бога! — Він вигукнув цього разу гучніше, ніж звичайно, побоюючись, що не встигне, не почують його.

Його почули, юрба погрозливо охнула — ображені за Бога: впустити його, великого, в себе, нікчемних, — та як він посмів! Погрозливе зачудування вихлюпнулось і не спало, а вже Садок, надимаючи жили на худючій шиї, заблаговістив:

— Слухай, Ізраїль!!! Він хоче, щоб ми мали — скільки людей, стільки й богів! Посрами язичників, Ізраїль! Відмовся від єдиного Бога! Чи не сам сатана перед нами?!

— Ві-ін!.. Ві-ін!! Вельзевул!!! — Юрба закипіла, зламала коло, стогнала і давила одне одного.

І потрясав над головою немічним кулаком Садок, суддя, обраний народом:

— Рятуй, Ізраїль, віру свою!!

— Сме-е-ерть!!! — пронизливий вереск захлинається від щастя.

— Сме-е-ерть!! — наче громом відізвалася на нього юрба.

Син Людський, який стояв серед розлюченого виру, вперше опустив голову. Він не хотів бачити, як люди нагинаються, піднімаючи каміння.

Ніхто не повинен торкатися руками нечестивця. Для таких злочинців проти віри у євреїв була тільки одна покара. Камені полетіли зусебіч. Син Людський упав…

…Він уже не ворушився, а камені все ще летіли у нього. Камені батьків, камені матерів, камені дітей… Садок також кинув свого каменя. Ніхто не може стояти осторонь!

При такій страті нема винуватців. Гнів народний — гнів Божий.

Ті, хто сидів у барці, все бачили і чули, та не посміли заступитися. Їх жменька, а розправу чинив народ. До кожного разом із жахом вкрадався сумнів — а чи праведний був їхній учитель, який збирався спасати інших, проте не спас себе? Сам Господь допустив…

Симон відштовхнувся веслом, зіпхнув барку з гальки. Тихо відплили. Ніхто їх не гукнув, ніхто про них не згадав.