Замах на міражі

За два повні до цього високий синедріон судив Степана з Антіохії — біснуватого язичницького міста, де і євреї заражалися біснуватістю. Степан говорив, що єврей, який зодягає індійські шовки, забуває про вдів і сиріт, гірший від бідного язичника, який ділить свій хліб з таким же бідаком. В Єрусалимі повно голих і голодних, вони юрбою ходили услід за Степаном.

У святому храмі перед грізним синедріоном Степан поводився зухвало. Коли сам Кайяфа зі свого первосвященицького місця поважно сказав: «Перед тобою божі обранці, нікчемний. Одне може врятувати тебе — покайся!» — Степан відрізав:

— Чи богом обрані ті, хто дбає про черево своє і забуває про душу свою? Кого ви спасли й кому допомогли?

І не зрозуміло було, хто кого судив — синедріон його, чи він синедріон. Гордівника ухвалили скарати на смерть, але перед храмом зібралася велика юрба, і невідомо було — чи так вже й покірно погодиться вона з судом?

Юрбу розколов молодий Савл. Тільки-но варта вивела Степана у порваній одежі, з оголеними мускулястими грудьми, як Савл крикнув йому поверх голів:

— Забув заповідь господа: «Суддів не обмовляй, на начальника люду твого не лихослов»!

І дружки Савла з молодечою запеклістю підхопили:

— Смерть тому, хто проти господа нашого!

Юрба здригнулася, гойднулась, юрба обурилась, рятуючи віру свою:

— Смерть! Смерть відступникові!

Напевне, тут були прибічники Степана — як не бути! — та затаїлися, бо гнів юрби, яка захищає віру, страшний.

Через усе місто вели Степана, скаженіючи, вивергаючи прокляття, славлячи наймилостивішого Єгову. Мідники відкладали вбік свої молотки, теслі й гончарі знімали свої фартухи, купці згортали свій крам — приєднувались до юрби, заражалися її ненавистю, навіть не встигши дізнатися про провину засудженого. Юрба росла і прагнула стати катом.

Будь-хто і кожен міг підняти каменя, але повинен пам’ятати: тут не самосуд, спершу вшануй давній звичай — вийди, зніми з себе одіж, поклади її до ніг обвинувачувача: тобі віддані, твою волю виконуємо, не свою.

За містом, спустившись у Тіропеонську долину, юрба спинилася, загрозливо збилась довкола злочинця. І перед Савлом, який увібрав голову в плечі, ховав під густими бровами палаючі очі, почала рости купа повстяних плащів, чумарок, хламид. Охочі готувалися виконати його волю.

Степан сконав мовчки, не чути було навіть стогону.

Вночі його знівечений труп щез.

Зараз Савл ніс себе на напівзігнутих ногах, ведучи за собою високих мовчазних хлопців. Останнім часом він оскаженів, вдень без спочинку гасав по місту, стрічався з десятками людей — старцями й каліками, міняйлами і крамарями, старшинами общин, — випитував, вишукував: хто, що, де, коли, — а вночі впевнено вів свій загін, вривався… Ні сльози, ні благання не викликали в нього жалості, найбезневинніших лякав бичами, тих, кого підозрювали, кидав у підземелля фортеці Антонія. Очі йому запали, лише жорсткий ніс погрозливо стримів на висхлому лиці. Савла боялися навіть його дружки.

Сьогодні таємні підглядачі донесли, що закаменований Степан часто бував в одного плетільника циновок, який мешкав коло Дамаської брами. Сам старий Ганон від імені первосвященика повелів хапати кожного, хто запідозрений у знайомстві з богохульним антіохійцем. Чимало поховалися, схопили небагатьох, та цього разу Савл наказав стерегтИг щоб звір не втік. Вістей не було, отже, недарма поспішають — звір у своєму лігві.

Завернули в глуху вуличку, що впиралася в стіну Іродового палацу, і попереду в сутінках виросла тінь. Савл, ще не підійшовши до неї впритул, видихнув:

— Ну?..

— Тут… — кивнула тінь.

З щілини з-під дверей просочувалось слабеньке світло, за дверима ні звуку, ні шереху — зачаїлися. І двері благенькі, кожен, не натужуючись, може видавити їх плечем. Савл сторожко торкнув, двері подалися, тоді поштовхом розчинив навстіж, ступив у душну оселю.

Крихітний вогник світильника мигнув, але не згас під натиском свіжого повітря, двоє лиць втупилися в Савла, одне кошлате, темне, пооране зморшками, очі тонуть у глибоких провалинах, друге бліде, невиразно згладжене, обмерле, тільки очі світяться. Старий і дівчатко шестиліток, коли не менша.

— Ти господар оселі цієї? — спитав Савл у старого.

— Зараз господар ти — і мій, і моєї вбогої оселі… Чекав тебе.

Старий проказує тихо, з задишкою, пооране лице спокійне, а в круглих очах дівчинки жах. І за спиною Савла дихання стовплених у розчинених дверях хлопців. Їх два десятки, і вони озброєні.

— Чи не тебе звуть Ахая? Твоє ремесло — плетіння циновок?

— Нащо зайве питаєш — я той, по кого ти прийшов.

— І ти допомагав отому блюзнірові Степану? У старого задрижали зморшки, він похитав кошлатою головою:

— Ти не згірш мого знаєш, що нічим я не міг допомогти Степанові.

— А коли б міг?

— Зробив би все, щоб урятувати.

Савл дивився на старого — вузькоплечого, з запалими грудьми, тонка поморщена шия, здавалося, ледве тримає бородату голову, і зів’яла шкіра на оголених висхлих до хрускоту руках. Який усе-таки хирлявий і немічний цей ворог високого синедріону.

— Мені шкода тебе, але я мушу…

Старий перебив, здивувавшись:

— Тобі властива жалість, нічний гістю?

І Савл навіть не зміг образитись.

— Подивись на себе, — сказав з прикрістю. — Тебе пожаліє усякий.

— Мене пізно жаліти. Пожалій її.

Старий кволо кивнув на дівчинку.

У її широко розплющених очах тліли відбиті вогники слабенького світильника. Савл занепокоївся, а тому спитав роздратовано:

— Ти хочеш, щоб я взяв її… замість доньки?

— Доньки людини, яку всі бояться і потай проклинають у своєму серці? Стати найпроклятішою? Ні! — Старий потрусив патлами, посидів з опущеною головою, нарешті звів запалі очі на Савла. — Вбий її, коли мене виведеш звідси, і ти вчиниш добро.

За спиною Савла хтось зронив здивовано:

— Овва!

Хтось придушено вилаявся. Старий знущався. Савл стиснув кулаки, подався на нього.

— Я вирву твого поганого язика!

— Вирви… — погодився старий, — та спершу відкрий очі на неї — що її чекає?.. Батька розіп’яли на хресті римляни, він висів багато днів на майдані і гнив… Матір схопили солдати і поглумилися над нею, вона перерізала собі горло, бо знала — всі у нас набожні, всі матимуть її за осквернену… Дивись на неї, воїн синедріону: вона лише почала жити, а вже тоне у крові. І ти хочеш, щоб вона жила і далі — у крові, у злобі, у голоді, в цьому страшному світі, де добре тільки тим, хто вбиває і ґвалтує? Таким, як ти, що увірвався вночі до чужого дому! Вона не зможе стати подібною на тебе, їй краще не жити. У мене рука не підніметься, а тобі звично. Зроби раз у житті добро, але перед тим виведи мене, щоб я не бачив…

Савл з розмаху штовхнув старого, той упав, а дівчинка з несподіваною спритністю метнулася в темний кут, притаїлася. Вона не скрикнула, не заплакала. Савл не бачив її, лише шкірою відчував, як зіщулилась вона у темному кутку, намагається щезнути.

Савлів штурхан сприйняли як команду. Хлопці вдерлися, схопили старого, виволокли надвір. Хтось перекинув світильник, і в оселі стало темно. Савл стояв у цій темряві, гамуючи дрож в руках і колінах, всією шкірою відчував — поруч ховається дівчинка, боїться скрикнути і ворухнутись. Схоже, що вона вже не вперше на своєму короткому віці отак ховалася і все, що зараз сталося, для неї не новина.

Покинути її тут саму?.. Хіба це не те саме, що вбити? Повільно вмиратиме з голоду. Але, може, хтось дасть їй притулок у своєму домі?.. Хтось — не ти! Тобі властива жалість?.. Властива! Властива! Старий брехав!.. Та куди ж подіти тобі дівчинку, коли нема в тебе ні дому, ні родини, сам ночуєш, де доведеться?.. І що на це скажуть дружки — Савл підібрав богопротивне поріддя?.. Що скажуть, що подумають, чи не сміятимуться?..

Дівчинка ховалася від нього, а за розчахнутими дверима голоси, вовтузіння; запалали смолоскипи, чекали на нього.

Савл гукнув: