Народжений блискавкою

Далі їхали по вузенькій стежці з бетону, що вела кудись у глибину гірської ущелини. Тепер їм зустрічалися тільки військові, зодягнені у форму прикордонників.

Відчинилася важка залізна брама. Це була фортеця, що за всіма ознаками споруджена зовсім недавно. Себастьян встиг помітити кулеметні гнізда в гранітних стінах. Машина, в’їхавши у фортецю, круто розвернулась і, скрипнувши гальмами, спинилася біля вілли, що здивувала Себастьяна своєю легкістю, граціозністю. Серед незграбних кам’яних споруд, які її оточували, ця вілла нагадувала лебедя, що змушений жити в одному вольєрі з бегемотами.

Професор сказав Марлонові:

— Сеньйор Себастьян — наш гість. Мабуть, йому буде приємно пересвідчитись, що тепер мої досліди надійно охороняються.

Поволі старий почав розуміти, куди й навіщо його привезли. Він запитав:

— Хіба корабель з місією не загинув?

— Загинув той, хто мусив загинути, — ухильно відповів Професор, беручи за лікоть Себастьяна. — Приймемо ванну. Потім пообідаємо.

Себастьян покірно зійшов на ґанок, а Професор гостинно відчинив перед ним скляні двері.

IX. В підземеллі

Нарешті Рут і Едмундо познайомилися з господарем підземелля. Це був той самий Одноокий, який у порту допоміг Едмундо втекти від поліції.

— Якби тебе не шукав Марлон, ми б не повірили Хосе, — пригощаючи нових друзів ріденьким супом, говорив Одноокий. — Все це схоже на казку. І вона завдала нам чимало шкоди.

— Хіба звільнення в’язнів — це шкода? — ображено залитала Рут.

Одноокий по-батьківському поклав шорстку долоню на її волосся. Це трохи кольнуло Едмундо, але він зумів стриматися.

— Ах, дитино, — зітхнув Одноокий. — Надто незвичайним було це звільнення. Повстанці почали вірити в небесну силу.

— Чому ж у неї не вірити? — не приховуючи настороженості, мовив Едмундо. — Сонце, зорі… Зрештою, Космос… Це ж і називають небом.

— Якби ж так! А то йдеться про інше… Ну, та ти, мабуть, не знаєш релігійних легенд.

— Батько дещо розповідав…

Згадка про батька знов розбудила тривогу в серці Едмундо. Хлопець був переконаний, що Марлон не посміє поводитись із Себастьяном так, як із іншими в’язнями, але ж для чогось потрібний був отой арешт?

Розмовляти з батьком на відстані Едмундо міг лише тоді, коли жив променевим життям. Вийти із власного тіла… Але як? Чи зрозуміє Одноокий, навіщо Едмундо просить ліжко? Потім інше: чи можна через кам’яну товщу, яка висить над їхніми головами, перемовлятися з батьком? Едмундо повинен кинути підземелля, залишивши власне тіло під наглядом Рут. Але ж це майже неможливо для сліпого поля, що здатне обтікати тверді предмети так, як їх обтікає повітряна течія. Легко йти на променевий голос батька. Та як виплутатись із кам’яних лабіринтів?..

Тим часом Рут прибирала куточок, де варилась їжа. Дівчинці часто доводилось допомагати на кухні у тітки Мірти. Тепер цей досвід їй добре прислужився.

Вона без слів зрозуміла, чим заклопотаний Едмундо. Підійшла, тихо шепнула:

— Дозволь, я з ним поговорю сама.

Едмундо промовчав, але з його погляду Рут зрозуміла, що він не перечить.

Одноокий не здивувався, що Рут виявилася спритною господинею. В робітничих сім’ях дівчаток змалку виховують так, щоб вони якомога швидше могли замінити матерів. Для Одноокого це було цілком природно. Але він був дуже здивований, коли Рут, відкинувши дитячу сором’язливість, підійшла до нього й тоном дорослої людини сказала, що їй треба з ним побалакати без свідків.

Вони вийшли в темні переходи підземелля й довго не повертались. А коли повернулись, Одноокий мовчки дістав із захаращеного кутка відбійний молоток і знову кудись вийшов. Потім довго було чути ритмічне цокання.

Прийшов він стомлений, по щоках стікали краплини поту. Нічого не сказав — просто, дивлячись на Рут, кивнув головою.

Рут взяла Едмундо за руку й кудись повела. По темному коридору, навпомацки, вони пройшли з півсотні кроків. В очі вдарило світло.

— Це буде твоя кімната, — сказала Рут.

Якщо цей кам’яний закапелок і нагадував кімнату, то лише пристойним ліжком, що було дбайливо прибране її руками. В кутку стояла карафа з водою. На горбатій стелі висіла електрична лампочка. Оце, власне, і все, що забезпечувало суворий побут у їхньому новому житті.

По обличчю Едмундо перебігла якась думка. Дівчинка дивилась на нього, намагаючись вгадати, про що він думає.

— Чому ти кажеш, що ця кімната — моя? А де ж будеш ти? — нарешті висловив Едмундо те, що його непокоїло.

Раніше їм не доводилось жити в одній кімнаті. Коли вони відпочивали в горах, Рут спала з дідусем Себастьяном, а Едмундо стелили в сінях.

Рут ніжно торкнулася волоссям його обличчя.

— Ми колись будемо жити разом. Коли станемо дорослими, — тихо мовила вона.

— Тоді одружимось? — несподівано для неї запитав Едмундо. Але Рут розуміла, що Едмундо не вкладав у ці слова того змісту, який вкладався іншими людьми. Просто він знав, що земні жінки й чоловіки починають жити разом, і це в них називається одруженням.

— Я стерегтиму тебе, — мовила Рут. — Коли ти знов станеш блискавкою, твоє тіло лежатиме в цьому ліжку.

Потім вона повела Едмундо туди, де нещодавно цокотів відбійний молоток. Їм довелося знову пірнути в темряву. Але невдовзі з’явилося денне світло. Рут перша вишмигнула із кам’яного отвору і, тримаючись за низькі кущі, які росли серед каміння, сторожко пройшлась понад прямовисною крутизною.

— Рут! — мимоволі вигукнув Едмундо.

Проте боявся він марно. Це була досить широка кам’яна тераса, яка оперізувала гірське пасмо, що нависало над морем. Десь глибоко внизу в’юнилося шосе, бігли автомашини, рябіли дахи будиночків. Жоден з альпіністів не зміг би піднятися по кам’яній стіні, щоб досягти цієї тераси. А над їхніми головами теж височіли неприступні скелі. Тут можна було почувати себе цілком безпечно.

— Ти виходитимеш сюди у моєму волоссі, — серйозно, мов про цілком ясну справу, сказала Рут. — Я тебе тут ждатиму. Самому тобі важко… І приходь так, щоб я тебе бачила. Розумієш?.. Приходь блискавкою.

Потім довго пригадуватиме Едмундо її постать на тлі неба і моря. А зараз він мусить якомога швидше стати тим, ким був насправді, щоб гукати у простір променевим голосом — може, батько його почує. І, може, Едмундо дізнається, яка небезпека загрожує старому. О-о, нехай тоді бережеться Марлон!..

За спиною, в темній штольні, Едмундо почув чиїсь кроки.

— Ну, як ви тут? — запитав Одноокий, наблизившись до іних. — Я все ще не вірю. Але оце дівчисько…

Він з доброю усмішкою подивився на Рут, що прихилилась плечем до кам’яного отвору. Лише зараз Едмундо подумав: вона дуже легко зодягнена, а в підземеллі вогко й холодно. Та раніше від Едмундо це подумав Одноокий. Він зняв свій піджак і накинув його на дівчинку. Піджак покрив її аж до п’ят.

— Потім Хосе зайде до Мірти. Принесе якусь одежу. — І звернувся до Едмундо: — Якщо те, що про тебе кажуть, не вигадка… Якщо це правда… Ніяких фейєрверків! Досить. Бо вони знову нароблять клопоту.

Едмундо запитав:

— Навіщо ж ви дали нам притулок? Якщо від мене ніякої користі, сама тільки шкода…

У живому оці Одноокого зблиснуло щось холодне, докірливе. Було помітно, що він образився.

— Коли б ти був грабіжником, ми б тебе не сховали. Але ж ти не грабіжник, — невдоволено проказав Одноокий.

Тільки й того! Едмундо знову відчув власну непотрібність. Ці люди намагаються влаштувати власне життя без втручання небесної сили. І ніколи вони не ви́знають над собою якоїсь всевладної істоти, котрій потрібні їхні молитви.

Але ж як він буде жити? Нехай так: через кілька років він здобуде право одружитися з Рут. Едмундо помічає: його обличчя дедалі стає строгішим, одяг поволі зменшується в розмірах. Йому вже в ньому тісно. Отже, він росте так само, як усі земні хлопчики. Тут немає Професорових стимуляторів — діє лише природа. І якби Едмундо забув про те, що він не людина, а блискавка, то можна було б загубитися серед людей і жити їхнім життям. Але ж яке воно, це життя? В чому його сенс? Не могла ж Природа не вкласти в нього якогось свого глибоко прихованого змісту. На допомогу променеві Всесвіт підняв до життя земні мінерали. Але навіщо?..