Ги-ги-и

— За що? — слухняно спитав пан бургомістр.

— За те тільки, що мене було запідозрено в скоєнні злочинів, котрих ніхто не зумів довести.

— Це правда? — звернувся він до лікарів.

— Хворий потрапив до нас після черепно-мозкової травми і два місяці перебував у стані важкого психічного розладу, їв лише з рук, мимрив щось нерозбірливе. Єдиною ознакою, що це мисляча істота, було те, що він справно просився в туалет і не обминав жодної можливості задирати халати санітарок. Але останнього місяця відбулися значні зміни. Хворий практично вже нічим не відрізняється від нормальних людей, що позитивно свідчить про розквіт психіатрії на місцях, — виголосив головний лікар.

— Браво! — захоплено вигукнув бургомістр. — Але навіщо ж його досі тримають у лікарні?

— Річ у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Він та його родина провадили кнайпу, в якій годували постояльців різним свинством, від чого ті давали дуба, а потім їх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки і таке інше. Однак, оскільки вся родина, крім нього, загинула під час штурму їхньої кнайпи муніципалами, а речові докази разом із кнайпою згоріли, то все це зосталося на стадії підозри.

Пан бургомістр уважно подивився на мене.

— Важко повірити, що людина з таким інтелігентним виглядом могла творити щось подібне. Скажіть, чи вважаєте ви себе здоровим?

— Так. Тутешні лікарі творять дива. Шкода, що в Україні так мало знають про наш Кульпарків.

— I чим ви займетесь, коли покинете ці стіни?

— Я мрію вступити до медичного інституту, вивчитися на психіатра і повернутися назад на Кульпарків, щоб якнайбільше вар'ятів стало щирими патріотами нашої Вітчизни!

Цими словами я викликав сльози розчулення у цілої депутації. А той прибацаний, що нацюняв на підлогу, заліз під стіл і став витирати сліди свого гріха книжкою «Хімія в побуті».

— Панове! — звернувся бургомістр до лікарів. — Саме таких людей потребує наша багатостраждальна ненька!

І потиснув мені руку.

Санітарки тулили мокрі хустинки до носа і кліпали очима.

Після цього пан бургомістр обвів радісним поглядом усіх присутніх вар'ятів і сказав ще раз:

— Панове! — Так до нас ще ніхто не звертався. — Панове! Наближається вирішальний день: бути чи не бути нашій неньці Україні. І день цей настане післязавтра. В неділю весь свідомий народ у єдиному пориві кине свій голос за своїх обранців. Усі на вибори! — таким є гасло кожного патріота, і я звертаюся до вас, тих, хто волею долі вирваний із щоденного виру життя. Ви все ще залишаєтеся громадянами України, а тому повинні виконати свій священний обов'язок. У неділю сюди приїде телебачення і зарубіжні спостерігачі. Вам надається висока честь відкрити в себе виборчу дільницю.

Оця промова дещо ошелешила лікарів.

— Знаєте, пане бургомістр, — сказав головний лікар, — у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для цього не маємо жодних умов.

— А це тому, що раніше їх за людей не мали! — радісно проголосив бургомістр. — А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! — гукнув він на прощання і покинув нас.

Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:

— Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, — тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: — Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, якії оздобити.

— Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам'ятники і вішати портрети, — сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. — А ми мусимо бути на хвилі, інакше нас змиє…

— Воно то так, — зітхнув головний, — але в нашому закладі будь-який портрет виглядатиме, як насміх. Повісимо Шевченка — прийде УНСО і наб'є нам писки, повісимо Хмельницького — те саме нам зробить УНА.

— Треба когось не такого значного вішати, — сказав доктор Філюсь. — Може, Марка Вовчка?

— Ой, ні! — скрикнув головний. — Тоді будемо мати справу з Союзом Українок.

— Певно ліпше б якогось політичного діяча повісити, — сказав я.

— І щоби був трохи пришелепуватий, — доповнив Штунда. — Бо інакше не буде сюди пасувати.

Тоді всі почали думати, хто в нас трохи вар'ят, а трохи політик.

— Мені здається, що таких дуже багато і можна сміливо замовляти цілу галерею, — сказав головний.

— Зачекайте! — ляснув себе в чоло доктор Філюсь. — Та в нас же лікувався депутат Цвібак!

Усіх враз пересмикнуло, наче від струму.

— Боже мій! — закотив очі Штунда. — Сам пан Цвібак! Гроза комуняків! Тут! У цих стінах!

— Чудово! — втішився головний. — Повісимо портрет Цвібака. Народ його любить. Десь у нас має бути його фотографія. Жіноче відділення настриже витинанки, стрічки, прапорці і почепить гірлянди. А крім того розучить виконання національного гімну. І все це під вашим чутливим керуванням, Влодзю, — тицьнув він пальцем у мене.

— Нам конче бракує якогось пам'ятника, — сказав я. — Пам'ятник перед входом до лікарні справив би на телевізію фантастичне враження.

— Гм… Маєте рацію, — кивнув головний. — Взагалі в нас десь валяється дівчина з веслом. Але без голови.

— Є вихід, — продовжив я. — Можна поставити живого пам'ятника. В моїй палаті є такий Шопта. Його улюблене заняття — завмерти в якійсь театральній позі.

— А-а, знаю. Він же отак може стояти цілими годинами. Але кого б він мав зображати?

— Та ж того самого депутата Цвібака! В чорному гарнітурі, при краватці і в напуцованих мештах. Тоді всі побачать, які великі люди виходять із цих стін.

— Стривайте, — втрутився пан Гольцман. — Наскільки я пригадую, депутат Цвібак був невисокого зросту… Щось біля метра шістдесят…

— Метр п'ятдесят вісім, — уточнила санітарка Оля.

— Одним словом, метр з капелюхом, — сказав пан Гольцман. — А наш Шопта — це двометровий бицюра з кабанячою головою.

— Ну і що? — стенув плечима пан Філюсь. — То не є проблема. Ленін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура — це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.

— Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?

— А чому б йому не стояти в класичній позі? — підказала Оля. — Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.

— О! Власне! — втішився пан Філюсь. — Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій — сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.

— Маю одне уточнення, — сказав пан Гольцман. — То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.

— Все це чудово, — кивав головою головний. — Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені — дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…

— Пане дохтор, — засяяв радісно Штунда. — На задвірку є наш старий дерев'яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м то помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім клозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.

Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.

Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові — це перестарілі пантофлі, котрі не пам'ятають, як їх звати і в якому напрямку знаходиться кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.

Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.

— Виділіть для мене покій, де я спокійно зможу прослуховувати хористок, — попросив я санітарку Олю, котра мене супроводжувала. — А почнемо з оцієї, — показав я на одну гарненьку панночку з відсутнім поглядом. — Який у неї діагноз?