Ковчег Всесвіту

За п’ятнадцать років на астероїді побувало близько десяти тисяч робітників та інженерів. Вони працювали по кілька місяців, потім мінялися. Не дозволяв собі відпустки лише Степан Макаров. Отож нібито немає брехні в тому, що світ цей створив Президент. І навіть у тому, що найвірнішим достойникам він дарував безсмертя, також нібито не було брехні. Нібито…

Коли Космічна Академія була споруджена й обладнана всім необхідним, надзвичайним рішенням Сибірської Академії наук в розпорядження Степана Макарова було передано тридцять шість спеціальних ліжок — для всіх академіків, котрі мали вилетіти у космічні мандри. Обирали найталановитіших і наймолодших.

Що ж то за ліжка? То, власне, були апарати, які створювали біологічно активне поле. Це поле допомагало клітинам організму протягом ночі повертати все, що вони встигали втратити протягом дня. До слова «все» належав також біологічний час. Міріади мікрогодинників, що належали клітинам, невідомі променеві пальці щоранку заводили знову і знову. Так було перервано процес старіння — отже, мусила загинути й сама смерть.

Але саме те, що ці заборонені для використання на Землі апарати Макаров дістав особисто (в рішенні сказано: «під особисту відповідальність академіка С. Макарова»), стало фатальною помилкою тих, хто хотів запліднити земним розумом далекий, невідомий світ. Президент Космічної Академії (а ним, звичайно, став Макаров) одразу зміркував, що разом з апаратами, які продукували безсмертя, він отримав необмежену особисту владу. Таку владу, яка належить хіба що тільки Богові…

…Пан Мірек Лятошинський наблизився до вікна. Небо, як і слід було сподіватися, почало втрачати зірки й поволі наливалося барвами світанку. Саме йому, Мірекові, належало стежити за нормальною роботою апаратури, яка величезну кам’яну баню над фермою перетворювала на штучне небо. Але ж воно виглядало так природно, ніби десь над Південним Сибіром.

Зненацька Лятошинський помітив біля приміщення машинного парку серед кущів темну постать. Йому навіть здалося, що то був сам Герд — «ланцюговий пес» Макарова, начальник над костоломами.

Домагатися звання академіка (і навіть віце-президента!) Герд почав років двадцять тому. Макаров ніби й обіцяє, але все відкладає на майбутнє. Невдовзі Гердові сповниться п’ятий десяток. У цьому віці навіть талановиті вчені не здобували спецліжко — Макаров не любив оточувати себе старими.

«Герд просто дурень, — подумав Лятошинський. — Хоч у дечому Макаров і спотворює принципи Академії, але зробити академіком ката-поліцая… Ні! Президент просто водить його за носа».

Пан Мірек сягнистим почерком написав записку Прокопові: «Не виходьте на ферму до мого повернення». Підсунувши її під двері помешкання, де оселився Прокіп, повернувся на свій поверх. Лятошинський добре уявляв, що діялося в душі Прокопа. Це справді має виглядати катастрофою, коли всі твої уявлення про світ зненацька падають, мов кам’яна стеля в печері, і немилосердно чавлять тебе. Гелена була також збурена, але пан Мірек розумів: її потрясіння не таке глибоке, як у Прокопа. З цього хлопця міг би вирости справжній вчений, це безсумнівно.

Лятошинському вдалося поспати години зо дві вже під ранок. Це трохи його відсвіжило. Прийняв душ, поголився. Відтак випив кави й ретельно зодягнувся — там, нагорі, надавали значення зовнішньому виглядові. Підтягнутого, ставного віце-президента традиційна чорна пара й чорна краватка-метелик на білосніжній сорочці робили більше схожим на земного дипломата минулого століття, ніж на вченого. На жаль, у цій мінідержавці, на яку поволі перетворилася Академія, й справді доводилося бути дипломатом. Якби професор Лятошинський не володів цим хистом, чи зміг би він бути віце-президентом у Макарова?

Пан Мірек спустився ліфтом трохи нижче першого поверху — до вестибюля, оздобленого пластмасою, що нагадувала природний мармур. Тут усюди дизайнери намагалися відтворити характерні ознаки й стилі земної цивілізації — це певною мірою допомагало приборкати космічну ностальгію. Тунель, по якому йшов Лятошинський, був добре освітлений, оформлений під мармур і вів до великого, складного, багатоповерхового комплексу власне Академії. Самозрозуміло, що численні зали, кабінети, лабораторії, бібліотеки (книжкові та комп’ютерні), а також мешкання для академіків були вбудовані у надра астероїда. І тільки обсерваторія дивакуватого товстуна Лі Чуня містилася поруч розкішних садів Президента, над якими височіла прозора пластмасова сфера. Вона дозволяла бачити справжнє небо.

Сфера захищала від космічної холоднечі добре доглянуту ділянку, яка становила вісімнадцять гектарів. Пластмаса була міцна й надійна — її міг би пошкодити хіба що значний метеорит. Але така небезпека минула відразу, як тільки перетнули межу Сонячної системи. Підтвердилась давня гіпотеза про те, що метеорити й астероїди є уламками Фаетона — десятої планети, орбіта якої містилася поміж орбітами Марса і Юпітера. Планета загинула від гігантського вибуху мільйони років тому. А чому стався вибух — як це дослідити?..

Сферу, що тепер яскравіє справжніми зорями, виготовили тут же, на місці. Для цього довелося побудувати невеликий пластмасовий завод, що був потім розібраний.

Нічим так не пишався академік Макаров, як цим садом — своєю інженерною спорудою. Ось уже п’ять століть вона служила бездоганно. Тут залягали невеликі озерця з водограями, де вода падала так плавно, уповільнено, мовби діамантові краплини виконували чарівний танок. А довкола по всій ділянці пишалися яскравими барвами квітучі кущі, декоративні й плодові дерева. Садові алеї запліталися в лабіринт, вихід із якого знав лише сам Макаров. Він любив поморочити гостей цією загадкою. Його втішало, коли гості виглядали спантеличеними й розгубленими. Тоді він милостиво виводив їх до свого палацу.

Зовні палацу не було видно — він ховався в надрах астероїда. Із оповитої виноградом гранітної товщі виступав лише фасад, оздоблений бронзою і рожевим мармуром. Ні, це була не пластмаса — це був справжній мармур, видобутий на Землі.

Можна лише дивуватися, скільки тут лишилося суто земних традицій та умовностей. Але ж якщо добре подумати, стане зрозуміло: це й не могло бути інакше. Хоча б оцей двометрового зросту негр-ліфтер, що підіймав до резиденції Президента. Він був зодягнений так, як там, на Землі, колись зодягалася французька поліція. Чому саме французька — спробуй пояснити! Може, тільки тому, що Макаров у своїй вельми далекій молодості зо два роки навчався в Парижі. Елементарний сентимент.

Лятошинського, безумовно, охорона Президента добре знала й, пропускаючи безборонно, по-військовому віддавала честь. Невдовзі він опинився на алеї президентського саду. Після ночі світло все ще було притемнене. Можна досхочу намилуватися тим рукавом Галактики, якого ніколи не бачили земляни. Це було справді величне видовисько. Тут, як ніде-інде, відчуваєш себе часткою космосу — вузликом на його промінні, живим плодом у його променевих пальцях. Душу заколисує супокій: все може померти, але не помре Всесвіт. Якщо ж він лишається вічно живим, то й смерть може існувати лише в нашій уяві — насправді то не смерть, а невловимий і незрозумілий нам перехід із однієї сфери буття в другу.

Мірекові здавалося, що по траві, яку часто стригли, поміж помаранчевими деревами хтось ходить. Це міг бути або сам Президент, або ж його садівник. Ніхто інший не мав права сходити з алей і заглиблюватись у сад. Саме тому й існувала загадка президентського лабіринту.

За хвилину із-за кущів викотився низенький, огрядний Лі Чунь. Мірек внутрішньо посміхнувся: Лі Чуню, звичайно, закони не писані. Якщо й таких карати за порушення правил, то ці мудрі диваки взагалі переведуться. Навіть Макаров змушений терпіти його дивацтва.

— Пане Міреку! — зрадів китаєць, побачивши Лятошинського. — Сьогодні він мені відкрився! Нарешті скинув своє покривало. Ви не можете уявити, що я пережив! Я завжди вірив, що ми з ним колись побачимось!

Лише зараз Мірек помітив, як недоладно був зодягнений Лі Чунь: він прогулювався у піжамних штанях і парадному мундирі з орденами, якими його нагородив китайський уряд іще на Землі.