Ковчег Всесвіту

— Над Галактикою існує Метагалактика, — зауважив Президент.

— Абсолютно справедливо. Те ж саме, що і Всесвіт. У центрі Всесвіту має стояти Світова Монада, — захоплено пояснював Максим, забувши на мить, з ким він зараз вступив у полеміку. — Але ж розмовляти про Світову Монаду ми поки що не готові.

— Тобто? — лукаво звузив азіатські очі Макаров.

— Творення Галактики, по суті, завершилось. А творення Всесвіту поки що триває. Сьогодні ми не можемо показати, де міститься його центр. Всесвіт розбігається. Складається враження, що центр усюди. Та чи емпірика здатна бути надійним опертям для космологічних висновків? Здебільшого ми бачимо те, що діялося мільярди років тому, а зовсім не те, що діється сьогодні. Це не означає, що Світової Монади взагалі немає. Монада — поняття не лише геометричне, а передовсім духовне. Якщо хочете — Особа! Особа, з якої починається Всесвіт.

Мабуть, ця тирада видалася Макарову дивовижною в устах колишнього катакомбіста — звичайного носія генофонду. Не без шанобливого подиву він запитав:

— Де ви здобували освіту? Тільки в колонії чи…

— Цього ви не зрозумієте. Максимова відповідь розлютила Макарова:

— Годі! Чого ви хочете від мене? Кажіть точніше.

Але Максим не втрачав спокійного, врівноваженого тону:

— Чого я хочу?.. Передовсім не я, а Галактична Варта. І, зрештою, Пантократор… Варта з розумінням ставиться до обмеження кількості членів вашої колонії. Ви не маєте права перевищити певну критичну масу. Це зрозуміло… Але ж Варта іще двісті років тому запропонувала передавати їй зайву людність. У нас досить незаселених планет, для всіх знайдеться місце.

— Чому я мушу залежати від чужої волі? Космічна Академія Наук — повноправний суверен. Мені не потрібна нічия опіка.

— Ви вже убили майже стільки людей, скільки налічує ваша колонія! — обурено вигукнув Максим. Він почувався ніяково через оту несподівану гарячковість, але не міг примусити себе дотриматися емоційної рівноваги. — І продовжуєте вбивати далі. Невже ви не усвідомлюєте, що це найбільший космічний злочин?

— Закони відбору вигадав не я. Я всього лишень здійснюю те, чого вимагає природа. Відходи неминучі. І якщо ви певні, що існує якийсь там Пантократор, адресуйте свої претензії йому. До речі… Як мені відомо, ніхто з ви-бракуваних не помер. Живий приклад переді мною — ви самі. Отож ваші вимоги — лише питання амбіції. Підозрюю, що тут діє ваша особиста помста. Не вийде, підлий лазутчику!

— Слухай, Степане… — почав було Кривошеєв, але Макаров роздратовано його увірвав:

— Я вже мав честь зауважити, що тут немає ні Івана, ні Степана. Шкодую, що так довго терпів ваше зухвальство.

— О так! — засміявся Кривошеєв. — Справді, довгенько. Ну гаразд, нехай буде гречка, аби не суперечка… Слухайте, пане Президенте… Вбити взагалі нікого не можна. Бо смерть як така не існує. Але можна змусити людину пережити муки смерті. Жахливі муки!

— Хіба це я вигадав смерть? Там, де моя влада, я дарую людям безсмертя. Вам це добре відомо. А смерть… Це знов-таки робота вашого Пантократора. Отож давайте припинимо цю дискусію. Вона позбавлена сенсу. Вимагаю, щоб мене повернули в Академію. Негайно! У мене є невідкладні справи.

Максим і Кривошеєв перезирнулися, відтак Максим, не підвищуючи тону, звернувся до Макарова:

— Даруйте, але вам доведеться тут затриматись. Вашу долю вирішуватимуть загальні збори Академії Наук.

— Мою долю? Збори? Що за нісенітниця! — підхопився на рівні ноги Макаров. Він був у тому вигляді, в якому його захопили у спальні. Семен, правда, встиг накинути на нього халат — тепер Макаров метляв його полами, демонструючи ноги, порослі волоссям.

Скликання зборів Кривошеєв оголосив, тільки-но вони з Максимом опинилися в обсерваторії. Лі Чунь і Прокіп одразу ж запротестували.

— Хіба мають право збори Академії вирішувати: вбивати чи не вбивати? — гарячкував Прокіп.

— Я згоден з асистентом, — старий академік захитав головою, мов іграшковий Будда.

— Ви ж знаєте, що питання стоїть інакше, — спохмурнів Кривошеєв. — Бути чи не бути Макарову Президентом? Ось що мають вирішити збори.

— Практично це те ж саме, — не вгавав Прокіп. — Космічного злочинця має усунути Галактична Варта. Це її прерогатива. А вже потім академіки оберуть Президента.

Максим доброзичливо посміхнувся:

— Може, ви, Прокопе, візьмете на себе керівництво Галактичною Вартою?

— Гадаю, це рішення належить вам особисто, — знічено мовив Прокіп. — Вам, а не керівництву Варти.

— Помиляєтесь. Я радився з фіолетовим Гераклом. Так ви, здається, його назвали. Якщо це зробимо ми… Це, друже, надовго скує волю й ініціативу академіків. Вони відвикнуть вважати себе господарями становища. Розумієте?

— Нема від чого відвикати, — з сумовитою посмішкою зауважив Лі Чунь. — Президент на нашу думку ніколи не зважав.

— Усунувши одну деспотію, не слід запроваджувати другу, підтримав Максима стомлений усім пережитим Кривошеєв.

Академіки зібрались у залі, що була обладнана голографічним екраном. Всі вони виглядали молодиками, хоча справді молодих (тих, що впродовж останніх десятиліть отримали спецліжка) було лише троє. Всього ж — близько сорока чоловік.

Пан Мірек сидів неподалік од столу президії. Він єдиний із академіків знав про зникнення Президента. Про це його повідомила Гелена. Обличчя у нього було бліде, ліва брова час від часу смикалася.

Вчені чекали, що саме Лятошинський, як-то діялося завжди, відкриє збори. Президент заходив тоді, коли вже всі були готові до його зустрічі. Академіки вставали і влаштовували овацію. Цього ритуалу дотримувалися протягом століть. Отож коли за столом президії з’явився Іван Криво-шеєв і відрекомендував Максима як посланця Галактичної Варти, академіки захвилювалися, почали переглядатися, перешіптуватись.

І вже зовсім їх приголомшило те, що сказав Кривошеєв. Він одразу ж повідомив, що Президента ізольовано — до вирішення його долі на зборах Космічної Академії Наук. Поспішати з рішенням вони не мають права.

Раніше академікам належить засвоїти галактичні закони, які від них приховував Президент. По суті, він був космічним злочинцем. Протягом тривалого часу цілком свідомо він їх також втягував до співучасті у злочинах. Найбільший злочин супроти Всесвіту — вбивство людини. Та хіба ж вони, дійсні члени Академії, не знають, що кожні десять — двадцять років за наказом Президента у відкритий космос виштовхували кілька сотень колоністів? Це робилося буцімто задля генетичного відбору — тобто з метою суто науковою. Протягом двох століть Академія знищила майже стільки людей, скільки сьогодні назагал становить увесь генофонд.

— Я запитую вас, шановні колеги, чи совість ваша не протестує проти цих страхіть? — тяжко дихаючи, з гіркотою в голосі запитав Кривошеєв. — Чи, може, ми виправдаємось перед совістю нашою тим, що виконували накази Президента? Або всі ці вбивства спишемо на грандіозність нашої мети? Ні, шановні колеги! Немає у Всесвіті вищої мети, ніж людина — сама людина! Її думки, її почуття, її праця. І той, хто вбиває людину, руйнує найвеличніші здобутки Всесвіту. Отже він, безумовно, є космічним злочинцем.

— Стривайте! — зірвавшись з місця, майже істерично вигукнув Лятошинський. — Ви зачепили найболючіше питання. Це те, що всіх нас мучило. Мучило завжди… Звичайно, у кожного з нас є свої вади. Але ми таки ж люди. Як це може нам не боліти? Але скажіть, пане Кривошеєв, яку ви бачите альтернативу? Адже ж перенаселення колонії — це така катастрофа, як…

Лятошинському не дали закінчити думку — з місць почулися репліки:

— Що ви пропонуєте, Кривошеєв?

— Ви нам читаєте мораль, а треба ясно сказати: який існує вихід?

Присутні зашуміли, загомоніли.

— Прошу уваги! — мовив Кривошеєв. — Даруйте, що я самочинно захопив керівництво зборами. Давайте запросимо нашого віце-президента. Так годиться за протоколом.