ЩО БУЛО ПОТІМ

Отож давши згоду на всі вищезгадані домагання, ворожбит і маг Гальванеску все ж таки завчасу домігся, щоб саму операцію було обставлено так, щоб зовсім йе виникло потреби сторонньої допомоги. На його вимогу, посеред операційної поруч поставлено два операційні столи — один вищий, а другий нижчий. Довкола цих столів розставлено всі потрібні пристрої та підручні столики, а на столиках розкладено всі прибори, інструменти і медикаменти. Все потрібне в час операції він міг дістати сам, тільки простягши руку до відповідного столика.

Отже, в результаті довгих і марудних розмов, які, між нами кажучи, були більше схожі на звичайні базарні торги, професор Трембовський та доктор Гальванеску договорилися. Операцію призначено через два дні на дев’яту вранці.

І от саме того дня, за чверть до дев’ятої — тобто якраз за п’ятнадцять хвилин до призначеного часу, — трапилася подія, що мало не зірвала так трудно влаштовану справу.

За чверть до дев’ятої доктор Гальванеску вже мав іти до операційної. Хірургічна санітарка вже чекала його біля вмивальника з щітками, милом і сулемою. До палати доктора-пацієнта вже телефоновано, що все готово. Два операційні столи, один вищий, а другий нижчий, вже стояли тісно посередині. Довкола них поблизу були зручно розміщені всі прибори, пристрої та столики. На столиках, на склі і марлі, лежали медикаменти. В електричних кип’ятильниках поблискували ясним нікелевим лиском інструменти. Хірургічна сестра оглядала все останнім, турботливим поглядом.

В передопераційній, тобто в кімнатці між головним залом та операційною, де стояли шафи із запасними інструментами і підготовлювалися хворі до операції, вже багатоголосо дзюрчала вода. Черговий хірургічний персонал, тобто асистенти й сестри, що мали чекати під дверима операційної — чи не покличе їх доктор Гальванеску, — вже мили руки. Тут же. сидів наготовлений донор.

У головному залі зібралися всі до одного співробітники трансплантаційного відділу — асистенти, лікарі, сестри, санітарки — на чолі з самим професором Трембовським. Поміж них можна було помітити чимало співробітників інших відділів інституту, а також і зовсім сторонніх, з інших медичних закладів, лікарів. Були серед них і товаришка Петрова та Сахно. Всього в головнім залі зібралося щонайменше чоловіка з сорок народу. Не було там тільки доктора Івановського та інтерна Думбадзе.

Настрій був піднесений і напружений. Всі надто хвилювалися. Зараз мала відбутися надзвичайна наукова подія. Приглушений гомін завис над юрбою.

Професор Трембовський хвилювався, мабуть, більше від усіх. Він і секунди не міг встояти на місці. Він все кружляв по залу, патлаючи волосся та потираючи руки. Він обходив зал довкола, вподовж стін, попід шафами з препаратами, робив повне коло, спинявся на мить і знову починав кружляти. Шафи із трансплантаційними матеріалами нависали над ним. Чудні і несподівані контури препаратів видно було там крізь мутняву рідину інфузійного середовища. Вони моторошно мінили свої форми там, за подвійним склом, увігнутим на вітринах та вигнутим на банках. Вони немовби стежили за професором і кивали на нього між собою. А професор усе ходив. Він проходив немов перед фронтом цих одрубаних пальців, одпиляних суглобів, здертих шкір та вирізаних печінок. Немовби робив їм огляд і парад. Блакитні, чорні, зелені і карі очі мигали йому навздогін. Він проходив повз них, спинявся перед ванною із живим серцем, на мить прикипав поглядом до препарате, немовби питався в нього його думки, і знову починав кружляти.

На його тридцятому турі до залу ввійшли нарешті і доктор Івановськии з Думбадзе. Студент Коломієць ішов позад них.

— А! — сказав професор. — Я дуже радий нарешті вас побачити!

Це він вимовив з виразом неприхованої іронії. І саме тому, що останні два дні доктор Івановськии та інтерн Думбадзе зовсім одбились од рук. Їх ніколи не було в інституті, вони десь пропадали. Вони не з’явилися навіть на останнє чергування. Їх заміняли на їхнє прохання інші товариші. Професор був розгніваний — доктор Івановськии і Думбадзе загуляли тоді, як цілий інститут переживає дні найбільшого напруження. Професор звелів замість них призначити інших на чергування в передопераційній під час операцій доктора Гальванеску.

— Я дуже радий вас нарешті побачити, чорт забирай! — повторив він ще.

В цей час задзвонив телефон з палати доктора-пацієнта. Доктор Гальванеску виходив на операцію. Чергова сестра кинулася до ліфта в хірургічний льох.

— Давайте номер два до операційної! — гукнула вона в домофон.

— Стривайте! — раптом спинив її доктор Івановськии. — Одну хвилину!

Сестра слухняно спинилася, бо доктор Івановськии був її прямий начальник. Доктор Івановськии тим часом підійшов до професора разом із Думбадзе.

- Іване Петровичу! — звернувся він до професора голЬсом трохи вищим і дзвінкішим, ніж він звичайно завжди говорив. — Іване Петровичу, я та лікар Думбадзе категорично протестуємо проти операції доктора Гальванеску. Ми вимагаємо її відкласти…

Заяву доктора Івановського, — заяву, зроблену трохи вищим і дзвінкішим, ніж він завжди говорив, голосом, — цю заяву почули всі. Всі співробітники в головному залі, весь черговий персонал в передопераційній, навіть хірургічна санітарка, що в операційній з милом, щітками і сулемою чекала на оператора.

І всі приголомшено повернулися до доктора Івановського. Доктор Івановський був керівник переливання крові в трансплантаційному відділі, і сьогоднішня операція була з його дисципліни. Перед кафедрою за неї відповідав саме він. Всі приголомшено дивилися на нього. Професор здригнувся, немовби хтось сіпнув його ззаду, поточився наперед, назустріч докторові Івановському, відхилився назад і застиг. Стало тихо й непорушно.

Саме в цей час на дверях з’явився і Гальванеску. Він ішов до операційної. Дві сестри підтримували його з двох боків. Але це була, власне, тільки форма. Доктор Гальванеску і сам чудово тримався на ногах. Він ішов рівно, стрункий і високий. Він достатньо зміцнів за ці дні.

Всі присутні розступилися перед ним. Він пройшов до дверей операційної, як пастор проходить крізь юрбу прочан до свого храму. Він попростував до вмивальника. Хірургічна санітарка відкрутила кран, і струя дзвінко задзюрчала до фарфорової миски.

— Поясніть! — гримнув професор.

В горлі йому щось стало, і він захрип.

Доктор Івановський мовчки простежив очима за доктором Гальванеску. Він прислухався, як дзюрчала вода з крана до миски. П’ятнадцять хвилин митиме Гальванеску руки і шуруватиме їх щіткою. Після того він почне операцію… Але ця операція не повинна відбутися. Доктор Івановський мав п’ятнадцять хвилин на те, щоб пояснити і операцію відхилити.

Натовп лікарів обступив і тісно скупчився навколо професора Трембовського і доктора Івановського. Професор був червоний, аж палав. Він був надто розгніваний і злий. Доктор Івановський був блідий. Він надто хвилювався. Крім того, він от уже майже три доби не спав.

— Професоре! — сказав він нарешті, ковтнувши слину. — Справа в тім, професоре, що ці три доби ми з інтерном Думбадзе та з допомогою студента останнього курсу медінституту товариша Коломійця зробили в наших лабораторіях ряд дослідів над тілами знекровлених і ще не відживлених товаришів Чіпаріу та Йонеску… Тобто я хочу сказати — препаратом номер два і препаратом номер три..

Івановський, завжди такий спокійний та витриманий, дуже хвилювався. Він спинився, щоб зробити віддих.

В залі була абсолютна тиша. Тільки в операційній дзюрчала вода. Доктор Гальванеску мив руки.

— Ну? — гримнув удруге професор.

— Ми зробили досліди над кожним окремим органом. Ми перевірили їх з погляду їхньої анабіотичності. Ми вивчили всі фізико-хімічні процеси, що відбувалися в клітинах організму. Ми всіма способами силкувалися встановити, живі чи неживі клітини цього органу.

По залу пройшов тихий гул. Всі засовалися на місці, зачовгали ногами, всі потовпилися ще ближче. Цікаво, що ж виявили доктор Івановський та його молоді помічники. Може, й справді клітини цих препаратів уже загинули і не варто марно возитися з їхнім відживленням? Доктор Івановський знову ковтнув слину: