Нащадки скіфів

Прості скіфи, мисливці і скотарі товпилися осторонь могили. Тут були дівчата й старі жінки, хлопці й діди — всі товклися в одній великій юрмі. Біля возів не лишалося майже нікого. Артем помітив, як до могили підвезли повозки з золотими фіалами й іншими коштовностями підвели до неї добірних свиней, кіз, овець тощо.

— І все це також у могилу? — спитав вій недовірливо: навіть після розповідей Дмитра Борисовича йому не вірилося, що вб’ють стільки худоби, покладуть у гробницю стільки коштовних речей. Дмитро Борисович здивовано глянув на нього:

— Звичайно, — відповів він переконано. — І не лише худобу й коштовності. Задушать вдову Сколота. Я не можу зараз в усьому розібратись, але знаю, що разом з померлим вождем в його гробницю покладуть виночерпія, повара, конюха, слуг, вісника... Зрозуміло, удушивши й їх, — такий-бо звичай!

— І ви отак спокійно говорите про це! — обурився Артем. — Та в мене душа кипить, коли ви так байдуже перераховуєте погребальні жертви! Це огидно, ось що! Археолог знизав плечима:

— Навряд чи варт, Артеме, обурюватися. Так було — і я тільки розповідаю вам про те, що писали колись історики. Та й у розкопках ми виявляли саме такі жертви, що ж я вам можу ще сказати? Але заждіть, заждіть, подивіться на невільників!

Так, раби, які досі чимсь займалися біля дальних повозок, тепер наче відклали свою роботу й поступово підходили до загальної юрби.

Втім, Артем помітив, що раби збиралися купками, уже самі чоловіки, без жінок і дітей. Купки ці виникали одна недалеко від одної — і досить рівномірно. Ще здавалося юнакові, що невільники немовби чимсь збуджені, їхні рухи були не такі спокійні й повільні, як звичайно. Але хіба незрозуміло це для такої години, коли відбувалося поховання великого вождя? Та й хто звернув би зараз увагу на поведінку якихось там жалюгідних рабів?..

Артем стежив даль Адже він знав, що те збудження — не випадкове, що там, унизу, поступово збираються докупи досі роз’єднані сили, рух яких підкорено суворому і розрахованому планові Рояіса. Мабуть, виконуючи цей план, купки невільників збиралися не всюди, а переважно з одного боку юрби, далі від скель. Виходило так, ніби цілком випадково майже всі вони опинилися на стороні, протилежній тій, звідки мав ударити загін Варкана. Еге, все зрозуміло! І Артем весело всміхнувся: Роніс розробив план початкової розстановки сил, як справжній полководець! А крім усього іншого, — саме з того боку, де створювалися купки рабів, було найближче й до могили, біля якої зібралися віщуни й старшини...

Варкан теж задоволено поглядав на скупчення невільників. Його зірке око помічало навіть, що їхні короткі плащі не звисали сьогодні так вільно, як звичайно. Немовби кожен щось сховав, якийсь таємний під плащем вантаж. А це свідчило про те, що Роніс і його помічники встигли роздати зброю, яка поки що була прихована: час ще не настав!..

Молодий скіф повернувся до Артема. Він мовчки узяв з землі гострий камінець і накреслив на скелі між собою й юнаком коло. З одного боку він намалював стрілу, що впиналася вістрям в один бік кола. Потім швидким помахом нашкрябав ще одну стрілу, з другого боку. А тоді раптом наче схопив те коло обома руками й стиснув його. Очі Варкана запитливо дивилися на Артема: чи розуміє він?..

— Правильно, Варкане! Так і буде, — ствердив юнак. — Ми їх стиснемо з обох боків і розчавимо! Все ясно!

Обличчя Варкана розпливлося в задоволеній усмішці. Так, вони з молодим чужинцем, з його побратимом, почали вже добре розумітися!

Журлива пісня віщунів дужчала. Тепер її, здавалося, співали не тільки віщуни, а й усі, хто був біля могили. Дорбатай підвів руки вгору: то був його улюблений молитовний жест, яким він завжди привертав до себе увагу й подавав умовний знак віщунам. Так сталося й тепер. Одразу віщуни підійшли до колісниці Сколота, підняли набальзамоване тіло небіжчика й понесли його до могили. Вони спушилися в яму й поклали там тіло на розстелені багаті килими. А священна пісня тим часом то гучнішала, то трохи вщухала, але не змовкала. Дорбатай наче застиг з високо піднесеними руками. Широкі рукави його одягу звисали з боків, як крила великого зловісного птаха.

Інші віщуни безупинно несли до великої могили майно Сколота. То були золоті чаші й оздоби, різноманітна зброя. Понесли і його уславлений короткий меч-акінак з золотим держаком. Усе це розкладали навколо тіла старого вождя на килими в якомусь особливому порядку — здавалося, так, щоб Сколот, простягнувши мертву руку, міг дістати першу-ліпшу річ.

— Скільки дорогоцінностей! — захоплено прошепотів Дмитро Борисович.

— Еге, для вас, для археологів, готується, — не стримався від легковажного жарту Артем.

Дмитро Борисович не чув юнака. Його увагу вже привернули інші віщуни, які несли до могили вождя запаси їжі. Великі казани з варивом, цілі туші щойно забитих коней, свиней та овець, великі міхи з оксюгалою, — усе знаходило собі місце в велетенській могилі.

Нарешті принесли все майно. Вже не Лишилося вільного місця навколо тіла небіжчика, вже, здавалося, не можна було б і підійти до нього через велику кількість дорогоцінностей, зброї та харчів.

Варкан легенько підштовхнув Артема і вказав йому на той бік юрби. Тепер майже всі раби зібралися там. Можливо, це тільки здалося Артемові, але він нібито помітив у натовпі невільників виблиск зброї. Серце юнака забилося сильніше.

«Надходить, надходить! — подумав він. — Чому ж Роніс не подає сигналу? Адже все чисто готове... І де ж Ліда та Іван Семенович, чому їх ніде не видно?..»

Нова думка майнула йому: може статися, Роніс саме тому й не подає сигналу, що полонені чужинці перебувають і досі в якомусь місці, де їм могла б загрожувати небезпека від охорони в разі спроби їх визволити. Розсудливий грек не лишав у своїх точних розрахунках поза увагою нічого!

Раптом Артем почув, як коротко і збуджено гавкнула Діана, що лежала на скелі поруч нього. І в ту ж саму мить його схопив за плече Дмитро Борисович:

— Ось вони! Ось!

Кілька віщунів вели до могили Сколота обох полонених чужинців. Ліда й Іван Семенович ішли вільно, вони не були навіть зв’язані, — і ніщо б не нагадувало про їхній стан, коли б не озброєні віщуни навколо них. Іван Семенович кілька разів глянув поверх голів вартових у бік скель. Невже він догадується, де засіли його товариші? Мабуть, так, бо ось і Ліда теж повернулася сюди.

— Знають, знають, звідки ми прийдемо! — радісно вирішив Артем. — От молодець Роніс! Це ж він, очевидно, встиг їх повідомити!

Ліда і Іван Семенович спинилися недалеко від могили. На щастя, вони, як чужинці, з погляду віщунів, певно, були недостойні честі знаходитися всередині, там, де вже скупчилися чи не всі віщуни й старшини. Це полегшувало визволення: так принаймні подумав Артем.

Два старі сиві воїни вели тепер до могили вороного жеребця Сколота. Кінь ішов неохоче, він кидався в сторони. Але його міцно тримали за поводи. Ось його підвели до могили. Поважний віщун, прокричавши якесь закляття, блискавичним спритним ударом загнав у струнку шию коня кинджал. Бризнула кров, кінь захропів, упав на передні ноги.

— Такий красень, такий чудовий кінь! — з жалем прошепотів вражений Артем.

Ще кілька ударів кинджалом — і вороний завмер. Тепер старий Сколот міг вільно їздити в царстві тіней на своєму улюбленому бойовому коні...

Віщуни підійшли до колісниці, на якій сиділа стара вдова Сколота. Вона тремтіла, вона не віднімала старечих сухих рук од обличчя. Так, майже неживу, її повели до могили.

— Негідники! Живу жінку, стару! — згукнув Артем.

— Такий звичай, — пробурмотів Дмитро Борисович. Від його колишнього археологічного запалу не лишилося й сліду. Тепер він уже не шкодував свого втраченого фотоапарата. В нього не вистачило б сил фотографувати цю страшну сцену...

Віщуни вели нещасну до того місця, де лежав щойно забитий вороний жеребець. Віщуни майже несли її на руках, бо жінка, здавалося, була непритомна від страху. А слідом за нею посувався ще один віщун з мотузкою в руках. То був священний кат, який мусив задушити вдову померлого вождя, щоб і вона пішла за своїм чоловіком на той світ і там сумлінно прислужувала йому.