Страница 57 из 94
Дорбатай заговорив знову, переконавшися, що цілком оволодів увагою своїх слухачів:
— Сколотський народ погодився з віщунами й старшинами, бо бачив, що така воля богів! Народ обрав своїм новим вождем славетного Октамасада. А Скілу після того відтяли голову! На честь суворих і грізних сколотських богів Скілу відтяли голову, а тіло зрадника принесли в жертву богам! І жоден сколотський воїн, жоден сколотський мисливець не заперечив проти такої кари відступникові, хоча й був він до того вождем. Бо весь народ знав і розумів, що сповнилася чаша терпіння богів і що тримають уже боги в руках своїх вогненні стріли, щоб жбурнути їх у відступника, і тих, хто його оточує і потурає його ганебним вчинкам!..
Лише на хвилинку спинився ще Дорбатай. Він підніс угору, на всю довжину сухих рук, свій посох з золотою фігуркою сови на ньому і закінчив гучним, урочистим і загрозливим голосом своє оповідання:
— Так зробили в давнину сколоти із зрадником Скілом, що зневажав богів! І боги задоволені були такою жертвою. І настали від того дня для сколотського народу щасливі часи. Боги сказали мені, скромному віщунові Дорбатаю: «Нагадай про це нащадкам сколотів! Хай пам’ятають вони про долю відступника Скіла!» І я, Дорбатай, кажу вам від імені богів: пам’ятайте про це! Адже так само мусять сколоти робити завжди, мусять завжди карати зрадників і відступників, що підкоряються чужинцям, їх звичаям і їх чужим богам. І не врятує тих відступників ніщо, хоча б і були вони найславетнішим людьми. Слухайте мене, воїни та мисливці, слухайте скромного віщуна Дорбатая! Я переказав вам те, що повідали мені боги.. Пам’ятайте і знайте, що ніколи наші боги не дарують нікому зради і знущання з священних стародавніх звичаїв і законів!..
Оповідання віщуна закінчилося. Воно справило на слухачів велике враження — про це свідчив гучний гамір, що враз знявся на майданчику. Археолог схилився до Івана Семеновича.
— Ви мали цілковиту рацію, дорогий мій, — сказав він збуджено. — Старий шахрай перекрутив історію на свою користь...
— Як саме? — підвів на нього очі геолог.
— Це щодо Скіла та його загибелі. Історія остаточно з’ясувала це питання. Багато джерел доводять, що Скіл був убитий скіфами-сколотами зовсім не за зраду звичаїв. Відомо, що Скіл був дуже жорстоким гнобителем, ніби прикажчиком або агентом греків-колонізаторів. Бачите, греки використовували Скіла в своїх колонізаторських інтересах. Саме за це Скіл і заплатив життям...
— Значить, усе це все ж таки мало місце насправді, а не є тільки вигадкою Дорбатая? — здивовано спитала Ліда.
— В основі його розповіді лежать справжні історичні події, описані стародавніми істориками, — відповів Дмитро Борисович, — Але Дорбатай перекрутив факти так, щоб збудити, підбурити скіфів проти нас і проти Сколота. Хитро придумав!..
— І досяг своєї мети, — похмуро додав Іван Семенович. — Чи ж ви не бачите, як тут змінився настрій? Гляньте, вже старшини й багатії не тримаються навіть окремою купкою, як було досі, а змішалися з мисливцями... Є, та вони явно підбурюють їх!..
Справді, купка знатних скіфів мов розтанула серед воїнів і мисливців. А може, хтось з них діяв і серед простих скіфів, бо ж звідусіль було вже чути загрозливі вигуки, звідусіль ворожі очі поглядали на чотирьох чужинців. Не могло бути ніякого сумніву, що Дорбатай розігрував і розігрує далі разом з старшинами і багатіями заздалегідь обмірковану і розраховану гру... те, що відбувалося зараз, було підготовлене раніше, так само, як і хитро побудоване оповідання віщуна, скероване проти чужинців.
Дорбатай тим часом повернувся знову до Сколота і вклонився йому, наче в його оповіданні не було жодного натяку на ворожнечу до старого вождя. Сколот за звичаєм мусив нагородити оповідача почесною чашею оксюгали. І Дорбатай чекав виконання звичаю.
Неохоче, силуючи себе Сколот узяв золоту чашу з оксюгалою і простягнув руки з нею до віщуна. Що б там не сталось, як би не загрожував йому Дорбатай в своїй зловісній розповіді, — священний старий звичай мусив бути виконаний.
Але на здивування вождя Дорбатай не взяв чаші. Він заперечливо похитав головою, ще раз поважно вклонився Сколотові і мовив:
— Славетний і мудрий брат мій Сколот пам’ятає, що небажаний чорний крук пролетів між нами. Я не хотів цього, і мудрий Сколот теж не хотів. Але чорний крук пролетів. Він зачепив своїми крилами наші душі й затьмарив їх. Ми дивимося один на одного не так, як дивилися раніше. Я не можу далі терпіти цього! І я хочу сказати: забудьмо, о мудрий брате мій Сколоте, про минуле! Я прийшов сюди, щоб раз і назавжди забути про того крука. Забудьмо про нього разом! Налий і собі чашу оксюгаи, о брате мій Сколоте, ми вип’ємо разом і втопимо в наших чашах згадки про чорного крука. І хай він ніколи більше не пролітав між нами!..
Цей щирий, глибоко дружній тон так відрізнявся від попереднього, яким проголошував Дорбатай свою розповідь від імені богів, що навіть збивав з пантелику. Та невже старий віщун справді прийшов сюди для того, щоб помиритися з Сколотом? Адже вся його попередня поведінка свідчила про зовсім інші наміри... Треба, в усякому разі, було визнати, що Дорбатай — чудовий актор. Стільки щирості було зараз в його голосі, стільки глибокого суму, так проникливо говорив він, що йому нібито й не можна було не вірити!..
— Послухайте, а може, він і справді хоче миру? — вагаючись, сказала Ліда.
— Тільки не з нами, — рішуче відрубав Артем.
— Отже, налий свою чашу, о Сколоте, — повторив ще Дорбатай. — Перед лицем усіх відважних воїнів і мисливців, перед лицем усіх присутніх тут, перед лицем неба й богів я хочу закінчити сьогодні всі згадки про минулі суперечки між нами, всі рахунки, щоб ніколи більше не повертатися до цього. Я приніс тобі цей подарунок, священне зображення сови, наймудрішого птаха. Налий свою чашу, брате мій Сколоте — і ми вип’ємо разом з тобою!
Знову схвальні вигуки пролунали на майданчику. Дорбатай уміло вів свою гру! Які б не мав він потайні наміри, що б не ховав у глибині свого лютого серця, все одно, після таких щирих і проникливих слів йому не можна було відмовити. Чи вірив йому Сколот, чи ні, — старий вождь не мав змоги ухилитися від запрошення Дорбатая. Служник, що стояв біля вождя, налив за його знаком оксюгалу в другу золоту чашу. Тим часом Дорбатай зняв з свого посоха золоту фігурку сови і простягнув її Сколотові:
— Хай це священне зображення завжди нагадує тобі, мудрий і відважний брате мій Сколоте, про любов до тебе усіх мисливців, усіх воїнів, усіх скотарів, усіх віщунів, — і про мою любов до тебе також. Прийми цей подарунок! Сколот простяг руку за золотим зображенням. Дорбатай нахилився до нього, подаючи фігурку сови. Але раптом нога його мов зачепилася за зморшку килима, старий віщун похитнувся і випустив золоте зображення з рук. Золота фігурка впала прямо в чашу Сколота. З тупим звуком вона вникла в оксюгалі. Дорбатай сплеснув руками.
— Який я необережний! Проте і в цьому можна вбачати волю богів, Сколоте! Бачиш, боги хочуть, щоб ти випив спочатку оксюгалу, як доказ поновлення наших дружніх, братських взаємин. І з дна твоєї чаші ти візьмеш тоді священне зображення. Вип’ємо, брате мій Сколоте! І хай ніщо ніколи не затьмарить надалі нашої дружби, яку благословляють боги і небо!..
Скінчивши, він узяв свою чашу, підніс її. Так само зробив і Сколот. Сотні очей дивилися на них. У глибокій мовчанці два брати піднесли до губів свої чаші й спорожнили їх не відриваючись. Вибухнули радісні крики: скіфи вітали несподіване замирення. Дивно було лише, що найгучніше кричали саме старшини й знатні багатії. Чого вони так раділи?
— Та невже ж між ними двома може бути мир? — прошепотів, не вірячи своїм очам, Артем.
Дорбатай повільно опустив свою чащу. Він дивився прямо в обличчя Сколота, який узяв з дна спорожнілої чаші золоте зображення сови і розглядав його. Віщун дивився на вождя пильно, не зводячи очей. Щось лихе раптом майнуло у виразі його сухого жорстокого обличчя. Потім він перевів погляд на Гартака, і холодна посмішка скривила його губи під звисаючими сивими вусами.