Нащадки скіфів

— Ці кілька речень, що їх він співав сам, стосувалися нас, Іване Семеновичу. То була мішана мова, в якій я серед незрозумілих мені скіфських слів розрізнив і грецькі, Я зрозумів зміст тих речень.

— Цікаво. Що ж то за зміст?

— Він сказав приблизно таке: «Ми принесемо вас у жертву богам, чужинці, якщо ви не скоритеся. Ще є час. Скажіть, що ви згодні. Інакше смерть чекає на вас. Смерть, яка спочатку на ваших очах забере рабів». Це попередження — і разом з тим погроза.

— І це все? — незворушно спитав Іван Семенович.

— Все.

— Боюся, що відповіді від нас він не діждеться. Чи ви іншої думки, Дмитре Борисовичу?

— Та як ви могли таке подумати? — майже образився археолог.

— То й добре. Проте тепер ми знаємо принаймні, що він хоче починати з рабів, а не з нас. Гаразд, це ще краще!

Пісня закінчилася. Дорбатай востаннє люто прокричав кілька слів. Він закликав, він явно намагався збудити скіфів. І своєї мети старий віщун досяг, бо у відповідь на його закляття залунали нестримні вигуки, задзвеніла зброя, натяглися луки — у повітрі майнув дощ гострих довгих стріл, які описали дугу над священним жертовником і впали десь далеко за пагорком.

Два підручні подали Дорбатаю велику золоту чашу і довгий кам’яний ніж з золотою рукояткою.

— Священні ритуальні речі скіфських віщунів, — прошепотів збуджено Дмитро Борисович, в якого знову заговорило серце археолога.

Дорбатай урочисто прийняв чашу й ніж. Він підніс їх угору й голосно закричав, наче заклинаючи хмари, що повільно пливли в небі. Дмитро Борисович одразу переклав:

— Він сказав знову мішаною мовою, Іване Семеновичу. «Хай прихідці подивляться, пересвідчаться на власні очі що станеться з ними самими за кілька хвилин! Хай вони краще скоряться!»

Іван Семенович мовчки похитав головою, не зводячи уважного погляду з того, що відбувалося біля священного жертовника.

Дорбатай опустив ніж лезом до землі. Це також був сигнал. Підручні віщуна, що тримали зв’язаних рабів, потягли їх до нього. Пролунав зляканий крик одного з рабів, що намагався опиратися. Другий, важко переступаючи наче зомлілими ногами, ішов, не чинячи опору, не плекаючи вже ніякої надії на порятунок. З натовпу скіфів долинув голосний гомін. Артем зблід. Він гукнув:

— Вони ж уб’ють їх, Іване Семеновичу! Це неможливо!

Брови геолога зсунулися. Він міцно тримав Артема з плече:

— Заждіть трохи, Артеме. Зараз, зараз прийде наша черга діяти.

Підручні тягли рабів до Дорбатая. Старий віщун ждав, його погляд на коротку мить спинився на чужинцях: перемога і загроза були в тому погляді. Перший раб уже не кричав. Він ніби втратив голос. Він тільки хрипів, закинувши голову назад. Збуджений гомін у натовпі внизу зростав. Чути було, як істерично лементувала якась жінка. Іван Семенович підштовхнув Артема:

— Вперед, юначе! І хай з вами буде щастя!

Одним стрибком Артем опинився біля Дорбатая, що здригнувся від несподіванки і позадкував. Підручні віщуна не встигли затримати Артема, не встигли навіть ворухнутися, такий блискавичний був стрибок юнака, настільки раптовий був його вчинок. Він стояв уже перед старим віщуном, недбало і презирливо взявшись руками в боки. Коло нього загрозливо вишкіряла зуби й виразно гарчала Діана.

Мертва тиша лягла в степу. Все спинилося, застигло. Всі чекали — що ж буде далі, що зробить могутній, славетний Дорбатай з нахабним чужинцем, проклятим богами. Мабуть, він відступив на крок лише для того, щоб зручніше спопелити на місці одчайдушного чужинця.

Дорбатай, зціпивши зуби, люто гукнув щось до підручних, показуючи кам’яним ножем на Артема. Але жерці не насмілювалися підійти до молодого чужинця. Повторювалася вчорашня історія: старий віщун змушений був залишатися з сміливим юнаком сам на сам!

Проте Артем уже використовував зручність свого становища.

— Слухай, ти, старий шахраю! — закричав він просто в обличчя віщунові. — Твоє царство скінчилося. Я викликаю тебе на змагання. Покажи, на що ти здатний. Взнаємо, хто з нас могутніший! Давай сюди перекладача!

Природно. Дорбатай не розумів жодного слова юнака, який, знаючи це, тут-таки додав:

— Зараз я тобі поясню все. Варкане! Егей, Варка не! Варкан штовхнув коня і за мить опинився біля свог нового приятеля. А Артем вів далі:

— Дмитре Борисовичу, скажіть Варканові все, що треба, хай він перекладе цьому шахраєві й усім скіфам у ввічливій, парламентарній формі, що я сказав!

Варкан уважно слухав те, що говорив йому археолог. А ще за хвилину його голос лунав уже так, що його справді чув не тільки віщун, а й кожен скіф. У відповідь над степом знову знявся гучний гамір. Натовп захвилювався. Обличчя Дорбатая спохмурніло остаточно. Але тепер у нього не лишалося шляхів для відступу. Натовп чекав відповіді на виклик сміливого молодого чужинця, народ дивився на Дорбатая. Старий віщун наважився. Хриплим, загрозливим голосом він прокричав щось у відповідь юнакові.

— Він каже, що боги зараз спалять вас, Артеме, — переклав археолог. — Ви не боїтеся?

— Побачимо, хто краще впорається з небесним вогнем! Ану, починай, старий! Хай твої боги спалюють мене. А тоді вже візьмуся за діло я!

Артем вільно й невимушено стояв перед Дорбатаєм. Старий віщун одразу зрозумів, що зопалу сказав зайве і що юнак чудово розуміє це. А натовп скіфів чекав здійснення страшної загрози чудодія... і кожна прогаяна мить була на користь чужинцям! Не випускаючи з рук священних чаші й ножа, Дорбатай почав промовляти свої закляття. Він вигукував їх з таким напруженням, що на старечій шиї напиналися жили: він раз у раз переходив з крику на зловісний загрозливий шепіт, він вимахував руками, мов скликаючи всі сили природи на голову молодого злочинця. Але той не виявляв ніяких ознак страху, на який сподівався віщун, стояв спокійно і навіть посміхався!

Натовп, що було змовк, коли віщун почав свої закляття, тепер загомонів. І це був уже зовсім інший гомін. Артем відчував, що настрій скіфів змінюється на його користь. Дорбатай втрачав владу! Юнак вирішив використати слушний момент і прискорити падіння віщуна. Він сміливо виступив наперед і наблизився впритул до старого, який люто вимахував чашею й ножем.

— Ну що, не виходить? — запитав глузливо Артем. — Щось я не помічаю, щоб мене хтось спалював. І тому — досить! Ану, геть звідси! Очищай місце, старий! Тепер моя черга!

— Артеме! — тривожно гукнула Ліда. Блискавичним рухом, якого від нього нібито й годі було чекати, Дорбатай кинувся на юнака, піднісши свій ніж. Ще мить — і Артем упав би під ударом того кам’яного ножа, що націлювався йому в груди. Але Дорбатай не встиг вдарити юнака. Він відсахнувся назад, хоча Артем не зробив жодного руху. Уважна й зірка Діана стрибнула назустріч віщунові. Її зуби клацнули біля самого його горла, і щастя Дорбатая, що він устиг відсахнутися! Діана стояла перед ним, напоготові до нападу. Немовби вона чекала тільки команди, дисциплінована, розумна собака. Про це свідчила її наїжена шерсть, вищирені зуби і глухе гарчання.

— Так он ти який!.. — мовив, наче дуже здивований, Артем. — Переконався, що вогонь з неба на мене викликати не вдасться, то вирішив зарізати? Не вийде, нічого не вийде... Втім, я вже попереджав тебе, що надійшла моя черга. Дивись!

Спокійним рухом Артем вийняв цигарку, закурив її. Запала могильна тиша. Тисячі очей стежили за його рухами. Юнак відчував це і, не поспішаючи, затягнувся й випустив дим прямо в обличчя враженого Дорбатая.

— Що? Не подобається? Я тобі зараз ще й не таке покажу. Хай Варкан перекладе йому, що зараз я зіб’ю його з ніг небесним вогнем, навіть не доторкнувшись до нього. Я не підійду до нього, його звалить вогонь!

Варкан слухняно переклав, вислухавши перед тим Дмитра Борисовича. На обличчі Дорбатая з’явилася недовірлива гримаса. Мабуть, віщун вирішив, що молодий чудодій намагається залякати його так, як він сам щойно пробував зробити. Що-що, а ціну небесному вогню Дорбатай знав краще за інших... Він виставив одну ногу вперед, всім своїм виглядом показуючи, що аж ніяк не боїться погрози нахабного чужинця.