Нащадки скіфів

— Та невже бойова? Дайте сюди, дайте!

Він узяв стрілу в руки і почав пильно розглядати її. Він то підносив її зовсім близько до своїх короткозорих очей, то відводив далі, смішно нахиляючи голову, мов націлюючись очима з-за окулярів.

— Ну що? — нетерпляче спитав Іван Семенович. Очевидно, ця дивна стріла чимало важила для його думок.

— Заждіть, заждіть! Я не можу так швидко. В мене забруднилися окуляри...

Як справжню дорогоцінність, Дмитро Борисович поклав стрілу на сумку, що лежала коло нього. Потім зняв окуляри, старанно протер їх хусткою, все ще не зводячи очей з стріли. Знову надів окуляри й глянув на стрілу, боязко схиливши голову, явно недовірливо, але з якоюсь прихованою надією.

— Так що ж воно все ж таки? — знову запитав Іван Семенович.

— Ні, це неможливо! Це щось надто... надто... Проте все одно для сумніву немає місця!.. Це, бачите...

Археолог не знаходив, видно, слів. Він знову схопив стрілу, показуючи її друзям, мов переможно демонструючи їм надзвичайну коштовність:

— Товариші, це точна копія стародавньої стріли! Такі наконечники ми знаходили під час розкопок скіфських могил. Тільки вони завжди були пошкоджені, вкриті окисом, деформовані. Розумієте? А це — свіжа стародавня стріла!

— Як так — свіжа стародавня? Що за дивний вислів, Дмитре Борисовичу? Поясніть, будь ласка.

— Я не знаю! Та чого ви від мене хочете, Іване Семеновичу? Я бачу тільки те, що бачу, зрозумійте мене! І дивуюся не менше, ніж ви, повірте мені!

Артем глянув на Ліду, Ліда на нього: з плутаних слів Дмитра Борисовича справді нічого не можна було зрозуміти.

І знову до них долинули звуки пісні. Проте це була вже зовсім інша мелодія, радісна, переможна. В ній не було ні суворості, ні похмурості. Ні, тепер це була пісня перемоги і торжества.

— Ніколи не чув нічого подібного, — задумливо повторив Іван Семенович, поглядаючи на Артема і Ліду. Очевидно, це стосувалося одночасно і слів Дмитра Борисовича, і пісні. Лише сам археолог не чув нічого, цілком захоплений вивченням стріли.

— Подивись на Діану, — тихо сказав Артем Ліді.

Собака стояла, широко розставивши лапи. Вона трохи нахилила голову в той бік, звідки линула незнана пісня. Загрозливі зморшки на шиї свідчили про те, що собака хвилювалася, наче хотіла дати відсіч якомусь невідомому ворогові. Іван Семенович теж звернув увагу на поведінку собаки. З півхвилини він стояв, дивлячись на неї і немов обмірковував становище. Потім пролунав його підкреслено спокійний, рішучий голос:

— Товариші, треба з’ясувати справу. Прошу всіх зібрати речі. Дмитре Борисовичу, ви ще встигнете вивчити вашу стрілу.

Археолог незадоволено глянув на Івана Семеновича. Але підкорився, обережно поклав стрілу в сумку так, що вона стирчала з обох її боків з-під клапана, і надів ремені на плечі. Артем і Ліда були вже готові. Вони запитливо дивилися на геолога: що він мав на увазі?

— Діано, тихше! Сюди! Товариші, ми мусимо довідатися, де ми і що діється навколо нас. Ідіть за мною тихо, без зайвих балачок.

І Іван Семенович перший рушив уперед, вибираючи шлях між деревами в тому напрямі, звідки долинала пісня.

Ліс був великий і густий. Щось у ньому було таке, що відрізняло його від звичайних, знайомих лісів. Можливо, то були розміри його велетенських дерев, між якими, здавалося, ніколи не ступала нога людини. А може, це враження можна було пояснити дивним, не баченим ніколи забарвленням листя й трави. Але люди відчували себе мов у якійсь незнаній країні, де все загадкове, нове й складне. А ще таємнича стріла... і пісня... і гуркіт бубнів.

Раптом Іван Семенович підняв руку, наче застерігав: «Увага!»

Вони підходили до узлісся. Ось уже між велетенськими деревами проглянуло хмарне, сіре небо, ось уже узлісся зовсім близько... Іван Семенович хутко пригнувся і сховався за найближче дерево, зробивши товаришам знак, щоб вони наслідували його приклад. Діана, схоплена міцною рукою геолога за нашийник, лягла поруч з ним. Її тіло тремтіло від напруження. Мандрівники виглядали з-за стовбурів, украй вражені. Артем відчував, що в нього перехопило подих, він стискав руку Ліді, боячись поворухнутись. І справді, мабуть, усе це йому сниться? Напевне сниться! Бо в дійсності, в реальному житті, не може, не може бути нічого подібного, такі речі трапляються тільки у сні...

За узліссям починалося широке поле — такого ж самого дивного жовто-рожевого кольору. Поле з одного боку було вкрите своєрідними кибитками з повсті, що стояли на великих возах. Кибитки стояли рівними довгими рядами одна біля одної. Коло них виднілись інші великі вози на високих колесах; у деяких з тих возів було по шестеро коліс.

Далеко за кибитками рухався великий табун коней. А ще далі, замикаючи цей дивовижний краєвид, височіли круті гори, майже вертикальні урвища яких, подібні до знайомої вже мандрівникам кам’яної стіни, підносилися вгору без жодного уступу і зникали серед низьких сірих і важких хмар. Це нагадувало міжгір’я — тільки воно було дуже широке. І гори оточували його з усіх боків.

Втім, ніхто з мандрівників не спиняв на цьому погляду, бо їх увагу привернули зовсім інші, значно ближчі і, безумовно, важливіші для них речі.

Кількасот людей стояло недалеко від узлісся навколо невеликої дивної споруди, кількасот чоловіків і жінок в небаченому одязі. Відразу впадала в око незвичайність їхнього вигляду.

Високі повстяні шапки на чоловіках, гостроверхі, як башлики або шоломи. Короткі каптани — подібні до російських армяків, з вирізами на грудях, підперезані поясами, трохи довші спереду, ніж ззаду. Вузенькі шкіряні або, навпаки, довгі й широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, обмотані ремінцями. І ще дивна зброя — так, саме зброя, а не щось інше! — була в руках у тих чоловіків. Довгі списи, якими вони шалено вимахували в повітрі: у всіх були луки і сагайдаки для стріл. В інших можна було помітити за поясом сокири. Люди юрмилися, щось вигукували, інші співали — і всі вони збуджено, наче загрожуючи комусь, вимахували зброєю.

Недалеко від чоловіків окремо зібралися жінки, зодягнені у довгі льняні сукні, на яких широкими складками спадали такі ж довгі накидки. На головах у них були високі убори, що також нагадували башлики з піднятою вгору передньою частиною, а в деяких голова була вкрита другою накидкою, схожою на шаль. У всіх — і в чоловіків, і в жінок — матеріалом для одягу, очевидно, служили рослинні тканини, скоріше за все льон; але було багато й шерсті, і шкіри. Жінки співали тієї ж пісні, але значно стриманіше за чоловіків. Всі — і чоловіки, й жінки — дивилися кудись убік, звідки в куряві наближалася велика процесія. Через куряву не можна було роздивитися як слід ту процесію, але вже видно було, що сюди наближається великий загін вершників, за яким слідом ідуть піші, — нерівною, стомленою ходою.

Артем відчув, як Ліда схопила його за руку. Він подивився на неї. Ліда хотіла в нього щось запитати, але в цю мить почувся схвильований голос Дмитра Борисовича:

— Скіфи! Товариші, це справжні скіфи! Перед нами стійбище стародавніх скіфів-кочівників!

— Тихше! — спинив його Іван Семенович. На хвилину Артем забув про дивне видовище. Він повернув голову до Дмитра Борисовича, силкуючись зрозуміти почуті слова. Скіфи?.. Стійбище стародавніх скіфів?.. Та що, Дмитро Борисович глузує а них? Які скіфи можуть бути під землею, та ще за наших часів?..

Втім, одного лише погляду на археолога було досить, щоб повірити йому: Дмитро Борисович говорив цілком серйозно, він весь був поглинений видовищем! Він важко дихав, його пальці нервово обламували кору з дерев, він дивився й дивився, не зводячи очей, на людей, що співали, і на процесію, яка наближалася до них. Нетерплячими рухами він поправляв окуляри, що безнастанно сповзали йому на ніс.

Артем обернувся до Ліди.

— Ти чула? — тихо спитав він. Ліда мовчки кивнула головою.

— Скіфи?.. Ти розумієш щось?

Ліда знизала плечима: ясно, вона нічого не розуміє, як і сам Артем.

Процесія тим часом наближалася. Це її зустрічали урочистою піснею люди, які стояли біля лісу. Це на її честь вони разом випустили вгору, в похмуре сіре небо, дощ стріл з своїх луків, щось несамовито вигукуючи при цьому. Стріли неслися в повітрі в бік лісу: мабуть, саме таким чином до мандрівників потрапила й ота стріла.