Нащадки скіфів

Карбідка Артема, що йшов позаду, виробляла ще дивніші фокуси. В її світлі кожна постать товаришів, які йшли попереду нього, відкидала велетенську тінь, яка пливла по стінах, перестрибувала з одної на другу, вигиналася на стелі, ламалася найфантастичнішими силуетами і набувала найпримхливіших обрисів.

Спочатку всі йшли мовчки. Першим порушив цю мовчанку археолог:

— Голова скіфа! — урочисто вигукнув він, вказуючи рукою на викарбуване на скелі зображення голови з гострими суворими рисами обличчя, повернутого в профіль.

Хоч і грубі, але дуже виразні риси зображення свідчили про вмілу руку стародавнього художника. Обличчя з прямим коротким носом і невеличкою борідкою передавало характер воїна далеких, вкритих порохом сивої давнини часів.

То була та сама голова, в напрямі якої учора пішов Артем. Тепер треба було звертати вбік, бо той напрям кінчався тупиком, в замурованому заглибленні якого було сховано бронзову скриньку Проніса. Артем зазирнув у план: справді, на ньому шлях до замурованої заглибини відразу ж уривався; отже план давав правильні вказівки...

Проте Дмитро Борисович і не вагався. Він теж добре пам’ятав напрямок. Усі повернули ліворуч, потім почали опускатися. Під ногами розвідників був м’який грунт, відмінний від кам’янистого, яким вони йшли досі. Проте стіни ходу були такими ж скелястими, як і раніше.

— Осади води, що текла тут колись, — відзначив півголосно Іван Семенович. Він на мить спинився і відмітив щось у своїй записній книжці. — Мабуть, тут колись протікала підземна річка. Хм, цікаво: вона текла не на поверхню землі, а вглиб...

— Стійте, товариші! — гукнув Дмитро Борисович. Він спинився на новому роздоріжжі. — Артеме, куди повертати за планом?

— Праворуч, — упевнено відповів Артем.

— А це що? — підняв карбідку вгору Іван Семенович. Просто над ними на скелі було викарбувано коня. Невеличкий малюнок було зроблено на диво майстерно. Кінь стояв, присівши трохи на задні ноги. Він був готовий до стрибка — так принаймні здавалося глядачам.

— Маєте, товариші! — переможно промовив Дмитро Борисович. — Перший кінь з тих, що про них йдеться в тексті Пройіса. І таких коней ми повинні знайти ще два. Далі, далі, вперед!..

...Другого коня вони побачили на наступному повороті. Артем, перевіривши за планом, відзначив: правильний шлях повертав праворуч. І тому юнак зробив незаперечний висновок:

— Зображення коня означає, що наступний поворот повинен бути праворуч. А зображення голови, навпаки, — ліворуч. От дивіться, і стріли під малюнками показують саме так!

І хоча Ліда за звичкою висловила свої сумніви щодо поспішних висновків Артема, проте незабаром переконалася, що висновок Артема і цього разу був правильний. Бо, надибавши цього разу третє зображення людської голови, їм довелося повернути ліворуч. Артем аж сяяв од задоволення. Він доводив усім, що може бути не тільки виконавцем розпоряджень, а й активним учасником подорожі. Недаремно йому довірили план, недаремно саме йому доручили давати всі довідки за планом!

Найменше радів поки що Дмитро Борисович. Вони пройшли вже кількасот метрів, — а він і досі не бачив нічого, що мало б пряме відношення до археології. Крім цих зображень, певна річ. Але зображення, бодай і дуже цінні, були вже відомі науці, майже звичайні. Крім того, досі вони ще нікуди не привели, ті зображення... Археолог розумів, що поки ще рано, надто рано робити будь-які висновки, але не міг стриматися, щоб не пробурмотіти:

— Тільки уявити собі: тут, за всіма даними, з стародавніх часів не ступала нога людини. Тож повинні ми що-небудь знайти!..

Іван Семенович був засмучений тим, що не помічав рудних жил у стінах печери. Проте він намагався не псувати бадьорого настрою. «Побачимо, що буде далі, — казав він собі. — Поки що ми весь час опускаємося під землю. Вже тепер, мабуть, опустилися метрів на сто п’ятдесят...» — зауважив Іван Семенович і зробив нову помітку в своїй записній книжці.

Зображення третього коня і четвертої голови були зовсім поряд. Кінь вказував, що треба повернути праворуч, а голова скіфа — ліворуч. Тепер хід спустився ще нижче. Група мандрівників спустилася під землю на глибину метрів двісті.

— Куди ж текла вода, що її шляхом ми оце йдемо? — спитала несподівано Ліда, яка весь час щось ніби обмірковувала. — Якщо вниз, то ми, можливо, опинимося зрештою на березі якогось підземного озера. Чи ж не так, Іване Семеновичу?

Геолог відповів не зразу. Він уважно оглянув стіни, стелю, долівку підземного ходу. Артем зацікавлено ждав відповіді. А й справді, якщо підземне озеро — це було б зовсім непогано!

— Нічого не можна сказати певного, Лідо, — відповів, нарешті, Іван Семенович. — Спочатку, кажучи правду, і я подумав, що ця підземна річка текла вниз. А потім відмовився від такої думки.

— Чому?

— Невже не розумієте? Ай-яй, а ще майбутній геолог, який мусить чітко занотовувати всі вказівки залягання порід і земних шарів! Та не червонійте, Лідо, адже я сказав, що й сам спочатку так подумав. Давайте розберемося. Якщо вода текла вниз, то звідки вона витікала? Адже вхід до печери — на схилі бугра, і до підніжжя його ще далеко... Можна припустити тільки одне, що вода спочатку текла вниз схилом, а тоді потрапляла в печеру. Але вона не могла вимити такий великий хід у скелястому грунті!

— Отже, вода текла вгору? — здивувалася Ліда.

— Цілком можливо. Уявімо собі великий підземний резервуар всередині бугра, підземне озеро, куди вода по тріщинах потрапляє з верхніх шарів. А виходу їй немає. Тоді вона шукатиме собі шлях крізь інші тріщини. Адже вода перебуває під досить великим тиском. Отож, вона поступово розмиває тріщини, розширює їх, перетворює протягом тисячоліть на підземне річище — на взірець такого, яким оце йдемо ми. Чи ж не так робить нафта або водяний гейзер?

— Розумію, — тихо відповіла Ліда.

— Ну, а потім, значно пізніше, з якихось причин приплив води може зменшитися. Тоді резервуар під землею вичерпується. І лишається тільки отаке відшліфоване водою підземне річище, яке ми вважаємо печерою. На мою думку, вода тут текла під тиском угору.

Ні Артем, ні Ліда не встигли навіть сказати слова Дмитро Борисович щось здивовано вигукнув. Що саме вони не чули. Бо зразу ж таки одностайний вигук здивування вихопився у всіх.

Хід раптом урвався, начебто розчинився в пустці. Як річка впадає в море, так і цей підземний хід впадав у велику печеру, темну і загрозливу. Яскравого досі світла карбідок не вистачало, щоб відвоювати у темряви бодай шматочок стелі цієї гігантської печери. Стіни було видно тільки зовсім поблизу, доки сягало світло карбідок, які скидалися тепер на слабенькі свічки. Непроникливою і важкою чорною ковдрою звисала густа суцільна темрява. Всі стояли мовчки, вражені новим відкриттям...

— Угу, — протяг, нарешті, повільно Іван Семенович, — це справді досить велика печера... Я ніколи не думав, щоб у цьому районі були подібні явища... а ви що скажете, Дмитре Борисовичу?

— Та що ж мені казати? Це не моя спеціальність, Іване Семеновичу. Дивно, але факт. Я тільки не розумію, що то за тіні? Бачите, он-он! Що воно таке? Немов якісь колони... Але ж надто товсті, як мені здається. Ходімо, Артеме, подивимося.

Метрів за десять попереду Артем помітив першу колону. Вона підіймалася високо вгору і зникала в темряві, яку безсилі були пробити своїм світлом карбідки. Звідси здавалося, що та колона дедалі тоншає і тоншає — в міру віддалення від землі. Чи то й справді тільки здавалося в зрадливому мороці?.. Удвох з Дмитром Борисовичем вони освітили підніжжя дивних колон. Артем навіть спробував видряпатися на одну з них. Та де там!

Підійшли Іван Семенович і Ліда. Світла стало вдвоє більше, але й тепер його було замало. Та Дмитро Борисович нараз вигукнув:

— Дивіться, дивіться вгору! Там теж щось є!

Колони були розташовані на невеликій відстані одна від одної. Вони виблискували в світлі карбідок, грали своєю нерівною, але блискучою поверхнею. І там, далеко вгорі— під стелею печери, — теж щось виблискувало. Що саме?