Нащадки скіфів

— Про золото чула? — тихо спитав він.

— А ти ж був незадоволений з того, що в скриньці тільки пергамент, — відповіла вона так само тихо.

Артем тільки знизав плечима: хіба ж міг він догадатися про зміст таємничого пергаменту?.. А Ліда тут-таки ще й насмішкувато додала:

— Бережися, до речі, щоб Дмитро Борисович не почув тебе. Адже він і так добре вичитав тобі за твої «золоті» мрії...

Юнак мовчав.

Дмитро Борисович закінчував уже писати, як Іван Семенович стривожено мовив, показуючи на пергамент:

— Дивіться, дивіться, Дмитре Борисовичу, що це таке? Пергамент наче змінює колір!

— Він пожовк! Відразу пожовк! — скрикнула Ліда.

— Він рудіє з країв!

Враз схопившись, Дмитро Борисович почав пильно придивлятися до пергаменту. Справді, він просто на очах помітно змінював свій попередній вигляд. Середина його ще лишалася світлою, але з усіх боків він густо пожовк, а краї його стали зовсім бурі. І видно було, як цей бурий колір повільно посувався з усіх боків до середини, наче по пергаменту розтікалася якась темна рідина. Близько до країв уже не можна було розібрати навіть літер, вони зливалися з бурим фоном.

Дмитро Борисович люто стукнув кулаком по столу. Ганьба, злочин проти науки! Як міг він, досвідчений археолог, не передбачити такої можливості, не подумати про неї? Хіба він не знав раніше про подібні випадки? Стародавній пергамент добре зберігався в наглухо зачиненій скриньці, де до нього не доходило вологе свіже повітря. Тепер пергамент активно вбирав у себе водяну пару з повітря — і через це в ньому відбувався якийсь прискорений хімічний процес. Розклад, затриманий на тисячоліття в умовах закритої металевої скриньки, тепер відбувався невпинно, бурхливо, і ніщо не могло вже його загальмувати...

І винний в усьому тому тільки він сам, тільки Дмитро Борисович! Він мусив вжити відповідних заходів, він мусив насамперед хімічно обробити пергамент, надати йому стійкості, принаймні покласти його між двох листів скла і заклеїти їх краї, щоб до пергаменту не доходило свіже повітря. Це ж звичайна річ, скільки разів він робив таке... та хіба мало він знав аналогічних засобів збереження крихких, нестійких стародавніх рукописів?

— Лайте мене, друзі, бийте мене, я винний! — розпачливо вигукував Дмитро Борисович. — Винна моя запальність, яка примусила мене поспішити з розгортанням... винна моя неуважність, я так захопився, що... боже мій, що я наробив!.. Мені соромно, мені...

Йому бракувало слів. Він не міг простити собі своєї необачності. І це розуміли всі.

— Але ж, Дмитре Борисовичу, ви стільки разів фотографували пергамент, і згорнутий, і розгорнутий... на фотографіях усе буде видно... і ще переписали текст, — втішала археолога Ліда. Проте він тільки безутішно хитав головою.

Пергамент тим часом зовсім побурів. Він лежав на столі суцільною рудою плямою, на якій вже не можна було розібрати жодного слова. Здавалося навіть, що він якось припав до стола, майже прилип до білого паперу. Думка про дальшу долю цього загадкового шматка пергаменту виникла водночас і в Артема, і в Дмитра Борисовича.

— Треба, може, сховати його, — нерішуче мовив Артем.

— Так, спробуємо хоч тепер зробити це... боюся, що вже запізно! — жалісним тоном відповів археолог. — Він лежить у нас на папері. Спробуймо покласти його отак, разом з папером, у чемодан, чи що. Головне, не торкатися руками. Артеме, давайте порожній чемодан!

За хвилину розкритий чемодан стояв біля стола. Дмитро Борисович і Ліда обережно взялися за краї паперу, на якому лежав пергамент, підняли його...

— Обережно! Жодного подуву!

Та ба! Вражені товариші побачили, як од пергаменту одірвався шматок і, мов порох або попіл, злетів у повітря, ламаючись і розсипаючись на дрібнесенькі частинки. Одна з таких частинок повільно впала на руку Ліди — і вона навіть не відчула доторку того шматочка, такий він був легкий, майже зовсім невагомий. Ще через кілька секунд на білому аркуші паперу, який все ще тримали в руках Дмитро Борисович і Ліда, виднілося всього дві-три маленькі руді плями. Це було все, що лишилося від пергаменту, знайденого в бронзовій скриньці — два шматочки легкої бурої речовини.

Лише один клаптик, завбільшки як звичайна поштова марка, ще. плавав у повітрі. Повітряна течія несла його до дверей. Всі очі стежили за ним. Клаптик приплив до дверей і вже біля них перекрутився в повітрі і розсипався на порох...

— Ну, що ж, товариші, і довго ви так збираєтеся ще тримати отой порожній аркуш паперу? — пролунав голос Івана Семеновича. Він широко посміхався: — Звісно, дуже неприємно, що наш пергамент так швидко закінчив своє існування. Але нічого не вдієш. Наука має принаймні фотографії — і це також непогано. Та не сумуйте ж ви так болісно, Дмитре Борисовичу, адже ви, крім усього іншого, встигли ще й переписати текст, чи не так?

— Та встиг, — похмуро відгукнувся археолог. — Не можу ручитися тільки, що не помилився. Одна надія на фотографії.

— А прочитати й перекласти переписане можете. Адже нам хочеться докладніше довідатися про його зміст, — вів далі Іван Семенович, відчуваючи на собі схвальні погляди Артема і Ліди.

— Та ніби можу.

— Ото вже добре. Скільки я знаю, ви єдина серед нас людина, що знає старогрецьку мову. Давайте сядемо і спробуємо розібратися в тексті. Там щось було ніби дуже цікаве. Про золото, чи що? А це вже стосується і геології, а не лише вашої археології.

— Як швидко... як швидко розклався... — шепотів ще Дмитро Борисович, уже сідаючи до стола. Він вийняв хустку і протер свої спітнілі окуляри. Надів їх, узяв зошит з переписаним текстом. Ліда тихенько заглядала йому через плече. Артем сидів біля скриньки. Він дивився на її заплутані візерунки. Вони нагадували орнамент, але відрізнялися тим, що в тих глибоко вирізьблених лініях не повторювався ніде жоден мотив, жодне сполучення рисок.

— Тут, правда, не все поки що зрозуміло до кінця, — почав Дмитро Борисович, уважно дивлячись у свої записи, — я вже казав вам про те, що цей текст написано старогрецькою мовою, але змішаною з якоюсь іншою, можливо — іранського походження. Проте загальний зміст зрозумілий. Якась стародавня людина, що писала на пергаменті... як же швидко він розклався, товариші! Просто жах! Прямо перед очима спопелів, ви ж самі бачили...

— Дмитре Борисовичу, ви ж обіцяли нам перекласти записане, а не продовжувати скаржитися на долю пергаменту, — поклав йому руку на плече геолог.

— Так, так... Мені, знаєте, важко згадувати про цю сумну подію. Так от, якась стародавня людина писала на цьому пергаменті. Зважаючи на те, що пергамент так швидко розклався, розпався на порох, зотлів у нас на очах...

— Дмитре Борисовичу, знову?

— Ні, це я вже по суті. Зважаючи на це, можна гадати, що пергамент мав вік, не менший як дві з половиною тисячі років. Отже, це був сучасник стародавніх скіфів. Безумовно! Хоча мушу визнати, що текст, як мені здається, нічого не говорить про скіфів. І така обставина дещо ускладнює з’ясування документа... Ну, зрештою, ми з вами спільно спробуємо розібратися, в чому тут річ. Ось що тут написано — певна річ, у вільному, так би мовити, приблизному перекладі, оскільки деякі слова мені, як я вам уже казав, незрозумілі, бо взяті з якоїсь іншої мови. Слухайте, я перекладаю.

Археолог поправив окуляри, ще раз обдивився навколо і почав:

— «Той, хто бажає... знайти поклади, знайде їх. Він піде печерою далі й далі. Він проходитиме весь шлях... як показано на рисунку. Чотири голови пройде він... і три коні. За факелами угору... і факелами вниз він знайде п’яту голову... і кабана. Хай допоможуть йому боги. Там знайде він поклади. Там знайде він золото і... здобуде його... як добував я, Проніс. Я знайшов те золото і залишив його. Щаслива людина прочитає це. Вона візьме рисунок... і знайде поклади, залишені мною, Пронісом». Все, товариші!

В глибокій мовчанці чути було, як дихає Діана. Дмитро Борисович знову протер окуляри, запитливо оглядаючи присутніх короткозорими очима.