Страница 82 из 112
, і гупнув філіжанкою по столу.
— Тпр, — ковтаючи звуки, бовкнув він і підкрутив гострі руді вуса. — Що на мне чкає? І пострайтеся як слід.
Мал вдав, наче вивчає денце.
— Ви заробітє вєлікі гроші.
— Вликі гроші в мне вже є. Ще що?
— Е-е, — завагався Мал. — Жінка народіть вам трьох сінів-красєнів.
Його друзяка з гачкуватим носом розреготався.
— І ти одразу
знатимеш
, що вони не від тебе! — заревів він.
Я думала, що інший шляхтич образиться, та він натомість зайшовся сміхом і ще дужче розчервонівся.
— Доведеться привітати лакея! — гримнув він.
— Я чув, у всіх найкращих родинах є байстрюки, — фиркнув його товариш.
— І пси у нас теж є. Але ж ми не пускаємо їх за стіл!
Я скривилася під маскою. Виникла ница підозра, що вони пащекують про Ніколаї.
— Ой, Божєчко, — вигукнула я, висмикуючи філіжанку з Малових рук. — Ой, Божєчко, нєщастя яке.
— Що там таке? — перепитав шляхтич, досі посміюючись.
— Ви облісієте, — повідомила я. — Як коліно.
Він припинив сміятися, й м’ясиста рука потяглася до вже рідкуватого рудого волосся.
— А ви, — додала я, тицяючи пальцем у його друзяку. Мал попередив мене, копнувши по нозі, та я на нього не зважала. — А ви підхопітє
корпу
.
— Що підхоплю?
—
Корпу
! — лиховісним тоном повідомила я. — Та ваша штучка зморщіця і майжє знікнє!
Чоловік сполотнів. У горлі засмикався борлак.
— Але…
Тієї ж миті з бальної зали почулися крики і гучне гупання, наче хтось перекинув стола. Я побачила, як штовхаються двоє чоловіків.
— Гадаю, нам уже час, — озвалася Тамара, затуляючи нас від штурханини.
Я вже хотіла заперечити, як бійка розпочалася по-справжньому. Люди почали штовхатися і штурхатися, поспішаючи до дверей на терасу. Музика стихла, і, схоже, кілька провидців теж не залишилися осторонь чубанини. Я побачила, як падають над натовпом прикрашені шовком брички. Хтось кинувся у наш бік і наштовхнувся на шляхтича.
Кавник впав на стіл, а за ним попереверталися сині філіжанки.
— Забираймося, — кинув Мал, тягнучись до пістоля. — Чорний хід.
Тамара повела нас, обхопивши руками бойові сокири. Я спустилася за нею сходами, та щойно ми зійшли з тераси, почувся черговий жахливий гуркіт і закричала якась жінка. Її затиснуло під бенкетним столом.
Мал запхав пістоля в кобуру.
— Відведи її до фіакра, — крикнув він Тамарі. — Я наздожену.
— Мале…
— Ідіть! Я зараз.
Він проштовхнувся натовпом до жінки в пастці.
Тамара підштовхнула мене до садових східців, а тоді повела доріжкою повз стіну будинку на вулицю. Без блискучих ліхтарів вечірки тут було темно. Я освітила нам шлях ледь помітним промінчиком.
— Не треба, — заперечила Тамара. — Це може бути спроба відволікти увагу. А ти викажеш наше розташування.
Я загасила світло й уже за мить почула якесь сум’яття, гучне
фух
, а тоді запала тиша.
— Тамаро?
Я озирнулася на будинок, сподіваючись, що почую Малові кроки. Серце зайшлося в грудях. Я підняла руки. Грець із тим, що я викажу наше розташування, — я не збиралася просто стояти в темряві. Аж тут пролунав оглушливий тріск і мене схопили міцні руки. І потягли кудись крізь живопліт.
Я закликала світло, вистріливши розпеченим полум’ям. Виявилося, що стою на викладеному каменем подвір’ї за межами головного садка, з усіх боків оточеному тисовим живоплотом, і більше не сама.
Його запах я впізнала раніше, ніж побачила його самого: розкопана земля, ладан, цвіль. Запах могили. Коли Аппарат вийшов із затінку, я здійняла руки. Священник мав точнісінько такий вигляд, яким я запам’ятала його, ту саму жорстку, мов дріт, чорну бороду і безжальний погляд. Він був у коричневій рясі, що відповідала його санові, та королівський подвійний орел з неї зник, натомість на грудях з’явилося вигаптуване золотою ниткою сонце.
— Ані руш, — попередила я.
Він низько вклонився.
— Аліно Старкова,
Соль Королево.
Я не збираюся тобі нашкодити.
— Де Тамара? Якщо з нею щось станеться…
— З твоїми вартовими нічого не станеться, але я благаю тебе вислухати мене.
— Чого ти хочеш? Звідки дізнався, що я буду тут?
— Віряни є всюди,
Соль Королево
.
— Не називай мене так!
— Твоя священна армія щодня більшає, обіцяне тобою світло приваблює людей. Вони лише чекають, щоб ти повела їх уперед.
— Моя армія? Я бачила прочан, що влаштували табір під міськими мурами: бідні, слабкі, голодні, всі розпачливо чекають на крихту надії, якою ти їх годуєш.
— Але є й інші. Солдати.
— Чергові люди, котрі вважають мене Святою, тому що ти збрехав їм?
— Це не брехня, Аліно Старкова. Ти — Донька Керамзіна, Воскресла у Зморшці.
— Я не помирала! — розлючено кинула я. — Я вижила, тому що втекла від Дарклінґа і вбила цілий
скіф
солдатів і гриш, аби зробити це. Ти розповідав про це своїм послідовникам?
— Твій народ страждає. Лише ти можеш наблизити світанок нової ери, освяченої вогнем.
Погляд у нього був шалений, очі зробилися такими чорними, що не було видно зіниць. Невже це божевілля було справжнім чи просто частиною якоїсь вигадливої вистави?
— І хто керуватиме цією новою ерою?
— Звичайно, ти.
Со
ль Королева
, Санта-Аліна.
— А ти станеш моєю правою рукою? Я прочитала книжечку, яку ти мені дав. Святі довго не живуть.
— Ходи зі мною, Аліно Старкова.
— Нікуди я з тобою не піду.
— Ти поки недостатньо сильна, щоб стати на герць із Дарклінґом. А я можу це змінити.
Я застигла.
— Розкажи, що тобі відомо.
— Приєднайся до мене, і тобі відкриється все.
Я наблизилася до священника, з подивом відчувши, як пульсують у мені голод і лють.
— Де жар-птиця?
Я очікувала, що він відповість із подивом, мовляв, нічого не знає. Натомість Аппарат усміхнувся, продемонструвавши чорні ясна і криві покручені зуби.
— Розповідай, священнику, — наказала я, — інакше розітну тебе простісінько тут, а твої послідовники можуть спробувати помолитися, щоб знову зібрати тебе докупи.
Я перелякано збагнула, що мої слова щирі. Священник уперше занервував. «Добре
»
. Невже він сподівався отримати ручну Святу?
Аппарат здійняв руки, намагаючись умиротворити мене.