Страница 29 из 112
— Нам? — Тамара зупинилася на порозі. Волосся в неї було вологе, а губи Серцетлумачниці мерехтіли у світлі лампи. — Ми нічого не тягли, — пояснила вона, виходячи з каюти. — Пішли добровольцями.
***
Поговорити з Малом наодинці мені вдалось аж пізно вночі. Штурмгонд запросив нас на вечерю до своїх покоїв, і це було щось дуже дивне. Страви подавав стюард, служник із бездоганними манерами, на кілька років старший за решту присутніх на кораблі. Нам уже кілька тижнів не вдавалося так гарно попоїсти: свіжий хліб, смажений окунь, маринована редиска і солодке крижане вино, від якого у мене після кількох ковтків запаморочилося в голові.
Апетит у мене, як завжди після використання сили, зробився несамовитий, однак Мал їв небагато й майже не озивався, поки Штурмгонд не згадав у бесіді про зброю, яку віз назад до Равки. Ця тема, схоже, підбадьорила хлопця, й до кінця вечері вони з капітаном базікали про гармати, гранати і точні способи змусити щось вибухнути. Я навіть не вдавала, наче мене це цікавить. Поки вони точили ляси про магазинні гвинтівки, використовувані земені на кордонах, я думала виключно про луску з моєї кишені й те, що я збираюся з нею робити.
Невже я наважилася посягнути на другий підсилювач? Я позбавила морського батога життя, а отже, його сила належить мені. Та якщо луска працює так само, як нашийник Морозова, то можна подарувати драконову силу. Я могла б віддати луску комусь із Штурмгондових Серцетлумачників, приміром Толі, і спробувати контролювати його так само, як Дарклінґ контролював мене. Я могла б змусити корсара розвернути корабель назад до Новозем’я. Однак мусила зізнатися, що не хотіла цього.
Я ковтнула ще трохи вина. Неодмінно слід поговорити з Малом.
Намагаючись відволіктися, я подумки сортувала принади Штурмгондової каюти. Куди оком не кинь — блискуче дерево й відполірована латунь. Робочий стіл ховався під картами, деталями розібраного секстанта і дивними кресленнями чогось схожого на шарнірне крило механічного птаха. На скатертині мерехтів посуд із керчинської порцеляни та кришталю. Написи на винних етикетках були незнайомою мовою. «Це все поцуплене», — зрозуміла я. Штурмгонд непогано про себе попіклувався.
Щодо самого капітана — мені вперше випала нагода як слід роздивитися його. Він був, мабуть, на чотири-п’ять років старший за мене і в обличчі мав щось химерне. Надзвичайно гостре підборіддя. Очі болотяно-зеленого кольору, а волосся дивного рудого відтінку. Ніс мав такий вигляд, наче його кілька разів ламали, а потім він погано зростався. Незабаром Штурмгонд помітив, що я його розглядаю, і, я готова була присягнутися, відвернув обличчя від світла.
Із його каюти ми вийшли аж по півночі. Я повела Мала до усамітненого закапелка на носі корабля. Знала, що на марсі вартували чоловіки, але не знала, коли ще мені випаде нагода поговорити з хлопцем сам на сам.
— Він мені подобається, — повідомив Мал, дещо непевно тримаючись після вина на ногах. — Тобто базікає забагато і, напевно, вкраде у тебе ґудзики з черевиків, але він непоганий хлопчина і, здається, чимало знає…
— Можеш заткатися? — прошепотіла я. — Хочу тобі дещо показати.
Мал втупився в мене затуманеним поглядом.
— Не обов’язково бути такою грубою.
Не зважаючи на нього, я витягла з кишені червону книжечку.
— Дивись, — сказала, розгорнувши сторінки й кидаючи промінчик світла на радісне обличчя Сан-Іллі.
Мал застиг.
— Олень, — сказав він. — І Русал.
Я спостерігала, як хлопець уважно розглядає ілюстрацію, й помітила, як його мов блискавкою протнуло.
— Святі, — видихнув він. — Є ще й третій.
4 Палуба, на якій встановлюють артилерію.