Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 17 из 112

Я заплющила очі. Скільки людей було на тому пісочному скіфі? Тридцять? Сорок? Мені зробилося млосно. Я досі чула їхні крики і верески волькр. Відчувала запах пороху та крові. Я пожертвувала цими людьми, рятуючи життя Малові та власну свободу, а виявилося, що їхня смерть була марною. Ми знову опинилися в Дарк­лінґових лещатах, а він зробився ще могутнішим, ніж раніше.

Женя накрила мою долоню своєю.

— Ти зробила те, що мусила, Аліно.

Я гавкітливо засміялася й висмикнула руку.

— Так зазвичай тобі каже Дарклінґ, Женю? І що, від цих слів стає легше?

— Не дуже. — Вона опустила погляд на коліна, стискаючи й розгладжуючи тканину

кефти.

— Аліно, він звільнив мене, — пояснила вона. — І що мені було робити? Знову побігти до палацу? До свого короля? — Вона несамовито захитала головою. — Ні. Я свій вибір зробила.

— А як щодо інших гриш? — поцікавилася я. — Не могли ж усі підтримати Дарклінґа. Скільки людей залишилося в Равці?

Женя заціпеніла.

— Не думаю, що можу про це з тобою говорити.

— Женю…

— Поїж, Аліно. Спробуй відпочити. Незабаром дістанемося до криги.

До криги. Отже, ми не поверталися до Равки. Вочевидь, прямували кудись північніше.

Підвівшись, дівчина обтрусила свою

кефту

. Нехай вона глузувала з кольору, я знала, що означає для неї цей одяг. Він доводив, що вона справжня гриша: захищена, улюблена і більше не чиясь служниця. Пригадала таємничу слабкість короля перед самісіньким Дарклінґовим переворотом. Женя була однією з небагатьох гриш, кого пускали до королівської родини. І вона скористалася цією перевагою, щоб заслужити собі право носити червону

кефту

.

— Женю, — гукнула я, коли вона підійшла до дверей, — ще одне запитання.

Дівчина зупинилася, поклавши руку на засувку.

Воно здавалося таким неважливим, спливло стільки часу, і розпитувати про це було справжньою дурницею. Однак ця думка давно мене переслідувала.

— Листи, які я писала Малові в Маленькому Палаці. Він казав, що ніколи їх не отримував.

Дівчина не обернулася до мене, але згорбилася.

— Їх не надсилали, — прошепотіла вона. — Дарклінґ казав, що тобі слід попрощатися з минулим.

Вона зачинила двері, і я почула, як став на місце засув.

Ми з нею стільки годин базікали й реготали, пили чай і приміряли сукні. А вона весь час мені брехала. А найгірше те, що Дарк­лінґ мав рацію. Якби я й надалі чіплялася за Мала та згадку про любов, яку колись відчувала до нього, мені б не вдалося опанувати власну силу. Але Женя цього не знала. Вона лише слухалася наказів, розбиваючи мені серце. Не знаю, чим це було, але точно не дружбою.

Я повернулася на бік, відчуваючи, як гладенько гойдається на хвилях корабель. Невже саме так почуваються діти, заколисувані материними руками? Я не могла пригадати. Ана Куя іноді мугикала щось собі під носа, задмухуючи лампи й зачиняючи на ніч спальні в Керамзіні. Нічого більш схожого на колискову нам з Малом чути не випадало. Десь угорі наді мною, перекрикуючи вітер, щось закричав матрос. Годинник вибив кінець вахти.

«Ми живі, — нагадала я собі. — Ми вже раз від нього втекли. І можемо зробити це знову». Проте слова не допомагали, й урешті-решт я здалась і розплакалась. Штурмгонда купили, заплативши йому. Женя обрала Дарклінґа. Ми з Малом, як завжди, самотні, без друзів чи союзників посеред безжального моря. І навіть якщо нам вдасться втекти, цього разу бігти нема куди.