Страница 75 из 93
— Тож тієї ночі Міхаель, Дубров і я сміялися, називаючи місію самогубством, командира — цілковитим ідіотом, а себе — бідолашними виродками, котрих відправили на це завдання. А наступного ранку я подався добровольцем.
— Чому? — налякано перепитала я.
Мал знову змовк. Урешті він сказав:
— Ти врятувала моє життя в Тіньовій Зморшці, Аліно.
— А ти — моє, — відгукнулася я, не розуміючи, що це має спільного з самогубною місією у Фієрді.
Та Мал, схоже, мене не чув.
— Ти врятувала моє життя, а потім у наметі гришників, коли тебе повели геть, я не зробив нічого. Просто стояв і дозволив їм забрати тебе.
— А що ти мав робити, Мале?
— Що завгодно. Хоч щось.
— Мале…
Він роздратовано пригладив рукою волосся.
— Я знаю, що це нерозсудливо. Та саме так я почувався. Не міг їсти. Не міг спати. Продовжував бачити, як ти йдеш, як зникаєш.
Я подумала про всі ті безсонні ночі в Маленькому Палаці, коли згадувала, як востаннє подивилася на Малове обличчя, що розчинилося в натовпі, коли Дарклінґова варта потягнула мене геть, і розмірковувала, чи побачу його ще колись. Я так жахливо сумувала за ним, але ніколи по-справжньому не вірила, що хлопець може так само сумувати за мною.
— Я знав, що ми полюємо на оленя для Дарклінґа, — повів далі хлопець. — І подумав… У мене з’явилася ідея, що, знайшовши стадо, я зможу допомогти тобі. Зможу все виправити. — Він глипнув на мене, й між нами зависло розуміння того, наскільки Мал помилявся. — Міхаель ні про що не знав. Але він був моїм другом, тож, як йолоп, теж пішов добровольцем. А тоді, звичайно, і Дубров змушений був підписатися. Я казав їм не робити цього, та Міхаель лише засміявся і сказав, що не віддасть усю славу мені.
— І що сталося?
— Ми перейшли кордон удев’ятьох: шість солдатів і три трекери. Повернулося лише двоє.
Його слова, холодні й безповоротні, застигли в повітрі. Переслідуючи оленя, загинуло семеро чоловіків. А скільки ще, про яких я нічого не знала? Та навіть обдумуючи це, я не могла позбутися тривожної гадки: скільки життів може врятувати оленева сила? Ми з Малом були біженцями, народженими для воєн, котрі так довго точилися на кордонах Равки. А що як Дарклінґ і жахлива сила Тіньової Зморшки можуть припинити все це? Можуть змусити ворогів Равки змовкнути і назавжди подарувати нам безпеку?
«Не лише ворогів Равки, — нагадала я собі. — Будь-кого, хто виступить проти Дарклінґа, хто наважиться заперечити йому».
Дарклінґ радше перетворить світ на пустелю, ніж поступиться хоча б дрібкою влади.
Мал потер рукою стомлене обличчя.
— І все це однаково було намарно. Коли погода змінилася, стадо повернулося до Равки. Ми могли просто почекати, поки олень прийде до нас.
Я подивилася на хлопця, на його відчужені очі й уперту щелепу з рубцем. Він анітрохи не нагадував хлопчика, котрого я знала. Пішовши за оленем, він намагався допомогти мені. А це означало, що почасти я відповідальна за зміни в ньому, і від цієї думки краялося серце.
— Мені шкода, Мале. Страшенно шкода.
— Ти не винна, Аліно. Я сам зробив свій вибір. Однак цей вибір убив моїх друзів.
Мені хотілося обійняти його й міцно притиснути до себе. Але я не могла, принаймні цього нового Мала. Можливо, і старого теж не змогла б, зізналася я собі. Ми більше не були дітьми. Наша невимушена близькість залишилася в минулому. Я витягнула долоню і поклала йому на руку.
— Це не моя провина, але й не твоя, Мале. Міхаель і Дубров теж зробили власний вибір. Міхаель хотів бути тобі гарним другом. До того ж, наскільки мені відомо, у нього були власні причини переслідувати оленя. Він не був дитиною і не хотів, аби його таким запам’ятали.
Мал не дивився на мене, та за кілька секунд накрив мою долоню своєю. Ми продовжували так сидіти, коли на землю впали перші сніжинки.