Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 67 из 93

Я взялася дряпатися вище, земля вислизала з-під пальців, дихання обпікало легені. Діставшись до вершечка, я перетягла себе через крайку й подивилася вниз. Побачивши, як блищить на поверхні джерела місячне сяйво, відчула дрібку надії.

Униз крутим схилом я ковзнула, відхилившись назад, аби втримати рівновагу, й настільки швидко, наскільки вистачило духу. Почулися крики, й, озирнувшись, я побачила, як вимальовуються на тлі нічного неба силуети моїх переслідувачів. Вони дісталися до вершини пагорба.

Мене охопила паніка, і я щодуху помчала донизу схилом, розкидаючи навсібіч фонтани гальки, яка стукотіла, котячись до джерела. Пагорб був занадто крутий. Я втратила рівновагу, полетіла долілиць, важко вдарилася об землю, подряпавши обидві руки, й, не в змозі зупинити інерцію, сторчма покотилася вниз і шубовснула в крижану воду.

На мить мені здалося, наче серце зупинилося. Холод здався рукою, яка стискала моє тіло безжальними крижаними лещатами, поки я борсалась у воді. А потім голова виринула на поверхню, мені вдалося вдихнути, ковтнувши дорогоцінне повітря, перш ніж течія схопила мене і знову потягла вниз. Не знаю, як далеко мене віднесло водою. Я могла думати лише про наступний подих і про те, що кінцівки вже починають коцюбіти.

Кінець кінцем, щойно я вирішила, що не зможу прокласти собі шлях на поверхню, течія принесла мене до спокійного мовчазного ставка. Я схопилася за камінь, витягла себе на мілину та звелася на ноги, ковзаючи черевиками на гладеньких річкових камінцях і затинаючись під вагою просяклого водою плаща.

Не знаю, як мені це вдалося, але я так-сяк проклала собі шлях лісом і заповзла під густий чагарник, перш ніж упасти, тремтячи від холоду й досі викашлюючи річкову воду.

Це, безумовно, була найгірша ніч у моєму житті. Плащ наскрізь промокнув. Ноги в черевиках закоцюбли. Я лякалася будь-якого звуку, переконана, що мене знайшли. Хутряну шап­ку, повний наплічник їжі і спальний мішок я загубила десь у течії, тож катастрофічна екскурсія до Раєвості до всього виявилася марною. Мішечок із грошима зник. Та принаймні ніж досі безпечно ховався у піхвах на стегні.

Уже перед світанком я дозволила собі закликати кілька сонячних променів, щоб висушити черевики й зігріти заціпенілі руки. Задрімавши, я побачила уві сні Баґхру, котра притискала мені до горла мого ж власного ножа; у вухах сухо деренчав її сміх.

Я прокинулася від гупання власного серця і якихось звуків та рухів у навколишньому лісі. Заснула я, обіпершись на дерево й заховавшись (принаймні я на це сподівалася) серед чагарників. Із того місця, де я сиділа, нікого не було видно, та віддалік чулися голоси. Я завагалася, застигнувши на місці й не знаючи, що робити. Якщо поворухнуся — ризикую видати свою схованку, а якщо причаюся, вони однаково мене колись знайдуть.

Коли звуки наблизилися, серце шалено застукотіло. Крізь листя я побачила кремезного бородатого солдата. У його руках була гвинтівка, проте я знала, що мене не вб’ють за жодних обставин. Я занадто цінна. І якщо я хотіла померти, це давало мені перевагу.

«Вони мене не візьмуть, — виникла впевнена й несподівано чітка думка. — Я не повернуся назад».

Я змахнула зап’ястям, і люстерко ковзнуло в ліву долоню. Другою рукою я витягнула ножа, відчуваючи вагу гришинської сталі. Тихенько сіла навпочіпки й узялася чекати, прислухаючись. Я була налякана, але з подивом виявила, що якась частина мене поводиться нетерпляче. Я спостерігала крізь листя за бороданем, котрий ходив колами, зменшуючи діаметр, аж доки не опинився за крок від мене. Я бачила, як стікають його шиєю крапельки поту, як мерехтить на стволі його гвинтівки ранкове світло, і на мить навіть здалося, наче він дивиться прямісінько на мене. Десь глибоко в лісі хтось гукнув його. Солдат прокричав у відповідь:

«Нічєво!»

Нічого.

А тоді, на мій подив, він розвернувся і пішов геть від мене.

Я слухала, як стихають звуки, віддаляються голоси, стають нечутними кроки. Невже мені так пощастило? Невже вони якимось чином сплутали сліди тварини чи іншого мандрівника з моїми? А може, це хитрість? Я почекала, тремтячи всім тілом, аж доки не почула відносну тишу лісу, дзижчання комах та співи птахів, шурхотіння листочків на деревах.

Урешті-решт я повернула люстерко в рукавичку й глибоко, рвучко зітхнула. Заховала ніж до піхов і повільно підвелася. Потягнулася до свого ще вогкого плаща, який купою лежав на землі, й застигла від повільних кроків позаду, які ні з чим неможливо було сплутати.

Я розвернулася, відчуваючи, як підскочило аж до горла серце, і побачила частково заховану серед гілок постать усього за кілька кроків від мене. Я так зосередилася на бородані, що не помітила, як позаду хтось з’явився. Ніж миттєво повернувся в долоню, а люстерко злетіло високо в повітря, коли постать нечутно вийшла з-за дерев. Я здригнулася, переконана, що марю.

Мал.

Я відкрила рота, щоб озватися, але він застережливо притиснув пальця до вуст, прикипівши до мене поглядом. Якусь мить зачекав, прислухаючись, а тоді жестом наказав мені йти за ним і знову розчинився між деревами. Я схопила плащ і кинулася слідом, щосили намагаючись не відставати. Це було непросто. Мал рухався нечутно, ковзаючи, наче тінь, між гілками, немов бачив невидимі для інших очей стежки.

Хлопець повів мене назад до струмка, до мілкої луки, де нам вдалося перейти на інший берег. Я зіщулилася, коли в черевики знову потрапила крижана вода. Коли ми вийшли на протилежному березі, Мал зробив коло, щоб приховати наші сліди.

Я мало не вибухала від запитань, а свідомість стрибала від одного до іншого. Як Мал знайшов мене? Шукав разом з іншими солдатами? Що означала його допомога? Мені хотілося простягти руку і торкнутися його, щоб переконатися, що він справжній. Я хотіла вдячно стиснути його в обіймах. Хотіла дати йому в око за слова, які він сказав мені тієї ночі в Маленькому Палаці.

Кілька годин ми йшли в повній тиші. Час від часу хлопець жестом наказував мені зупинитись, і я чекала, поки він зникав у підліску, замітаючи наші сліди. Десь по обіді ми почали видиратися вгору кам’янистою доріжкою. Я точно не пам’ятала, де саме струмок викинув мене на берег, але була майже переконана, що Мал веде мене до Петрацою.