Страница 40 из 93
Коли я дошкутильгала до кімнати й прийняла ванну, мені хотілося лише прослизнути до постелі й заховатися. Однак я змусила себе повернутися до зали з куполом на вечерю.
— Де Женя? — запитала я Марію, щойно влаштувавшись за столом Заклинателів.
— Їсть у Ґранд-Палаці.
— І спить там, — додала Надя. — Королеві подобається знати, що вона завжди під рукою.
— І королю теж.
— Маріє! — обурилася Надя, але дівчина захихотіла.
Я здивовано витріщилася на них.
— Хочете сказати…
— Це лише чутки, — заспокоїла мене Марія.
Проте вони з Надею багатозначно перезирнулися.
Я подумала про вологі королеві губи, полускані судини у нього на носі та вродливу Женю в таких самих, як у прислуги, кольорах. Відштовхнула тарілку. Залишки апетиту зникли.
Здавалося, наче вечеря тяглася цілу вічність. Я гріла в руках склянку чаю і страждала від чергової порції нескінченних заклинательських балачок. Уже збиралася перепросити й утекти до своєї кімнати, як раптом двері позаду Дарклінґового стола відчинилися й у залі під куполом запала тиша.
Перед нами з’явився Іван і ледаче пішов до стола Заклинателів, навмисно ігноруючи погляди інших гришників. Мені здалося, наче я тону, щойно збагнула, що хлопець прямує простісінько до мене.
— Ходи зі мною, Старкова, — сказав він, підійшовши до нас, а потім глузливо додав: — Будь ласка.
Я відштовхнула стілець і звелася на ноги, які раптом здалися зробленими з холодцю. Невже Баґхра розповіла Дарклінґові, що я безнадійна? А може, Боткін сказав йому, якого фіаско я зазнала на заняттях? Гриші вибалушили на мене свої очі. У Наді аж відвисла щелепа.
Я пішла за Іваном через онімілу залу й вийшла в чорні двері. Хлопець повів мене коридором і завів до інших дверей, прикрашених Дарклінґовим символом. Неважко було здогадатися, що я опинилася в штабі. Вікон у приміщенні не було, а стіни вкривали великі мапи Равки. Вони були стародавні, виконані нагрітим чорнилом на шкурах тварин. В іншій ситуації я могла б розглядати їх годинами, торкаючись пальцями опуклих гір та звивистих річок. А тепер стояла, стиснувши руки у вологі кулаки. Cерце гупало у грудях.
Дарклінґ сидів у кінці довгого стола й переглядав стос документів. Коли ми увійшли, він підвів на нас погляд, і його схожі на кристал кварцу очі зблиснули в світлі лампи.
— Аліно, — озвався він. — Будь ласка, сідай. — Чоловік указав на стілець поруч із собою.
Я завагалася. Голос його не
звучав
розгнівано.
Іван знову зник за дверима, зачинивши їх за собою. Я проковтнула клубок, що застиг у горлі, та змусила себе перетнути кімнату й сісти на запропоноване Дарклінґом місце.
— Як минув твій перший день?
Я знову проковтнула клубок.
— Нормально, — прохрипіла у відповідь.
— Справді? — перепитав Дарклінґ, але злегка всміхнувся. — Навіть у Баґхри? Вона може трохи дратувати.
— Лише трохи, — вдалося витиснути з себе мені.
— Ти стомилася?
Я кивнула.
— Сумуєш за домом.
Я здвигнула плечима. Було б дивно, якби я сказала, наче сумую за казармами Першої армії.
— Думаю, трохи.
— Незабаром стане легше.
Я прикусила губу. Залишалося сподіватися на це. Я не була певна, скільки ще таких днів зможу стерпіти.
— Але тобі буде складніше, — повів далі чоловік. — Етерці рідко працюють на самоті. Пекельники об’єднуються в пари. Верескуни знаходять собі партнерів серед Плиноробів. А ти у нас одна-єдина.
— Авжеж, — стомлено погодилася я.
Була не в настрої слухати, яка я особлива.
Дарклінґ підвівся.
— Ходи зі мною, — запросив він.
Серце знову застукотіло в грудях. Чоловік вивів мене зі штабу й повів черговим коридором. Указав на вузькі двері, ненав’язливо заховані в ніші у стіні.
— Тримайся праворуч, і зможеш повернутися до гуртожитків. Я подумав, що тобі, можливо, не захочеться повертатися до головної зали.
Я витріщилася на нього.
— Оце й усе? — бовкнула. — Ти просто хотів дізнатися, як минув мій день?
Дарклінґ нахилив голову вбік.
— А ти чого чекала?
Від полегшення я аж засміялася.
— І гадки не мала. Тортур? Допиту? Суворої догани?
Чоловік злегка насупився.
— Я не чудовисько, Аліно. Попри те, що тобі, можливо, доводилося чути.
— Я не мала цього на увазі, — поспіхом запевнила я. — Просто… не знала, чого очікувати.
— Окрім найгіршого?
— Це стара звичка.
Я знала, що на цьому слід було зупинитись, але не змогла втриматися. Можливо, я не була щирою. Але він теж хитрував.
— Чому мені не слід тебе боятися? — запитала я. — Ти Дарклінґ. Я не кажу, що ти
справді
кинеш мене до ями чи відправиш кораблем до Цибеї, але ти, безсумнівно, міг би це зробити. Ти можеш розрізати людей навпіл. Гадаю, я не кривитиму душею, якщо злегка боятимусь тебе.
Чоловік довго розглядав мене, і я страшенно пожалкувала, що не втримала язика за зубами. Та раптом на його обличчі промайнула знайома напівусмішка.
— Можливо, це правда. Я сію навколо трохи страху. Чому ти це робиш? — раптом запитав він.
— Що роблю?
Дарклінґ потягнувся вперед і взяв мене за руку. Я відчула, як мене накриває неперевершеною хвилею впевненості.
— Треш великим пальцем долоню.
— Ой, — я нервово засміялася. Я й не помітила, що роблю це. — Просто стара звичка.
Чоловік повернув мою долоню й оглянув її в тьмяному освітленні коридору. Торкнувся великим пальцем блідого рубця, що перетинав мою долоню. Мене охопила якась холодна вібрація.
— Звідки він у тебе?
— З… Керамзіна.
— Там ти виросла?
— Так.
— А трекер — теж сирота?
Я аж задихнулася від несподіванки. Невже він уміє читати думки? Аж раптом я пригадала, що Мал давав свідчення в наметі гришників.
— Так, — озвалася я.
— І як він, хороший?
— Що?
Я чомусь не могла зосередитись. Дарклінґів палець продовжив мандрувати туди-сюди, погладжуючи мій шрам.
— Як фахівець із трекінгу? Він гарний спеціаліст?
— Найкращий, — чесно озвалася я. — Кріпаки в Керамзіні казали, що він може розгледіти кролика серед каміння.
— Інколи я розмірковую, наскільки ми насправді розуміємо власні таланти, — пробурмотів чоловік.
Після цього він відпустив мою руку й відчинив двері. Відійшов убік і злегка вклонився.
— На добраніч, Аліно.
— На добраніч, — ледве спромоглася відгукнутися я.