Страница 14 из 93
Я змерзло сиділа на сходах, спостерігаючи, як Мал зникає в кінці доріжки, й досі відчувала теплий дотик його руки до моєї. «Ну гаразд, — подумала я, підводячись. — Може, дорогою туди він упаде в канаву».
Я повернулася до казарм, ретельно зачинила за собою двері й радо залізла в спальний мішок.
Цікаво, чи вислизне з намету чорнява гришниця, щоб побачитися з Малом? Я відігнала цю думку. Це не моя справа, та й, щиро кажучи, мені не хотілося цього знати. Мал ніколи не дивився на мене так, як на ту дівчину або на Рубі, і ніколи цього не зробить. Однак те, що ми з ним досі друзі, було значно важливішим за все інше.
«Чи надовго?» — озвався докучливий голос у моїй голові. Олексій мав рацію: дещо змінилося. Мал змінився на краще. Він зробився привабливішим, сміливішим, зухвалішим. А я стала… вищою. Я зітхнула й перевернулася на бік. Мені хотілося вірити, що ми з ним назавжди залишимося друзями, але слід дивитись правді у вічі: в кожного з нас свій шлях. Лежачи в темряві й намагаючись заснути, я розмірковувала, чи не віддалятимуть ці шляхи нас дедалі дужче одне від одного і чи не прийде день, коли ми знову перетворимося на цілковито чужих людей.