Страница 11 из 93
Мене накрило хвилею непрошених спогадів: ми з Малом пліч-о-пліч сидимо на стільці в бібліотеці герцога, гортаючи сторінки велетенської книжки в шкіряній палітурці. Ми щойно натрапили на зображення волькри: довгі брудні кігті, шкіряні крила й кілька рядів гострих, мов лезо, зубів, готових посмакувати людською плоттю. Вони були незрячі, адже поколіннями жили й полювали у Зморшці, проте легенди стверджували, що запах людської крові волькри відчувають за кілька кілометрів. Я тицьнула в малюнок і запитала:
— Що це вона тримає?
Досі чую, як Мал прошепотів мені у вухо:
— Думаю… думаю, це ступня.
Ми рвучко згорнули книжку і з вереском кинулися під безпечні сонячні промені…
Я зупинилася, навіть не помітивши цього, застигла на місці, не в змозі відігнати спогади. Збагнувши, що я відстала, Мал голосно й дошкульно зітхнув і повернувся до мене. Поклав руки мені на плечі й легенько струснув.
— Я пожартував. Ніхто Міхаеля не їстиме.
— Я знаю, — озвалася я, прикипівши поглядом до своїх черевиків. — Ти такий кумедний.
— Аліно, та ну. З нами все буде гаразд.
— Ти не можеш цього знати.
— Подивися на мене. — Я змусила себе зустрітися з ним поглядом. — Я знаю, що ти налякана. І я теж. Але ми зробимо це і впораємося з усім. Нам завжди все вдається. Гаразд? — Мал усміхнувся, й серце гучно гупнуло у мене в грудях.
Я потерла великим пальцем рубець, що розтинав долоню правої руки, й непевно вдихнула.
— Гаразд, — неохоче погодилася й раптом виявила, що всміхаюся йому у відповідь.
— Настрій мадам відновлено! — вигукнув Мал. — Сонце знову може сяяти!
— Ой, ти колись закриєш пельку?
Я обернулася, щоб штурхнути його, та перш ніж мені це вдалося, хлопець схопив мене і смикнув угору. Повітря розітнули цокіт копит і галас. Мал відтягнув мене на узбіччя, й тієї ж миті повз нас промчав велетенський чорний екіпаж; люди, намагаючись уникнути копит чотирьох чорних коней, кинулися навсібіч. Поруч із погоничем, котрий розмахував батогом, примостилися двоє солдатів у чорних як смола плащах.
Дарклінґ. Його чорний екіпаж і чорну форму особистої варти неможливо було з чимось сплутати.
Ще один екіпаж, із лакованого червоного дерева, промчав повз нас на трохи меншій швидкості.
Я підвела погляд на Мала, серце гупало у грудях від розуміння того, що мало не сталося.
— Дякую, — прошепотіла я.
Хлопець, схоже, раптом зрозумів, що стискає мене в обіймах. Він розтиснув руки й похапцем відсахнувся. Я взялася струшувати пилюку з плаща, сподіваючись, що він не помітить, як зашарілися мої щоки.
Повз нас проїхав третій екіпаж, пофарбований блискучою синьою фарбою, з вікна якого висунулася дівчина. У неї було чорне кучеряве волосся й капелюшок із лисячого хутра. Вона оглянула натовп роззяв, і її погляд передбачувано зупинився на Малові.
«Ти щойно ним марила, — дорікнула я собі. — Чому б якійсь розкішній гришниці цього не робити?»
Дівочі вуста вигнулися в слабенькій усмішці, коли вона зустрілася з Малом поглядом, озираючись через плече, аж доки екіпаж не зник із нашого поля зору. Хлопець із роззявленим ротом тупо витріщався їй услід.
— Закрий рота, щоб муха не залетіла, — порадила я.
Мал кліпнув, не втрачаючи приголомшеного вигляду.
— Ти це бачив? — проревів хтось.
Я озирнулася й побачила Міхаеля, котрий із неоковирним виразом благоговіння прокладав собі шлях до нас серед натовпу. Це був рудий велетень із широким обличчям та ще ширшою шиєю. Його намагався наздогнати цибатий і чорнявий Дубров. Хлопці були трекерами з Малового підрозділу й завжди ошивалися десь поруч.
— Звичайно, я це бачив, — озвався Мал, і його одурманений вигляд змінився нахабною усмішкою.
— Вона дивилася прямісінько на тебе! — вигукнув Міхаель, плескаючи його по спині.
Мал байдуже здвигнув плечима, але усмішка розпливлася ще ширше.
— Так і було, — самозакохано погодився він.
Дубров стурбовано посовався.
— Кажуть, що гришниці можуть навести на тебе чари.
Я фиркнула.
Міхаель витріщався на мене, наче досі не помічав, що я стою поруч.
— Гей, Жердино, — озвався він і легенько штовхнув мене в плече.
Я насупилася, почувши прізвисько, та він уже відвернувся до Мала.
— Ти знаєш, що вона зупиниться в таборі, — нагадав він, масно вишкіряючись.
— Я чув, що намети у гриш завбільшки з собори, — додав Дубров.
— І там чимало темних закапелків, — не вгавав Міхаель, ще й поворушивши бровами.
Мал задоволено загиготів. Не удостоївши мене більше жодним поглядом, усі троє почвалали далі, перегукуючись і штурхаючи одне одного.
— Рада була вас бачити, хлопці, — пробурмотіла я собі під ніс. Поправила лямку речового мішка на плечі та знову рушила в путь, наздогнавши кількох останніх мандрівників, що спускалися з пагорба в напрямку Крібірска.
Я не збиралася поспішати. У Паперовому Наметі мені неодмінно перепаде на горіхи, та вдіяти вже однаково нічого не можна було.
Я потерла плече, в яке мене штурхнув Міхаель. «Жердина». Я ненавиділа це прізвисько. «Ти не називав мене Жердиною, коли налигався квасу й намагався облапати мене біля весняного багаття, йолопе жалюгідний», — в’їдливо подумала я.
Дивитися в Крібірску не надто було на що. Якщо вірити Старшому Картографу, до появи Тіньової Зморшки це було сонне торговельне містечко, де не було майже нічого, крім порохнявистої головної площі та заїжджого двору для втомлених мандрівників із Ві. А зараз він перетворився на занедбане портове місто, що виросло навколо постійного військового табору й сухопутних портів, де піщані човни чекали на пасажирів, щоб перенести їх крізь пітьму до Західної Равки. Я минала кнайпи, бари і заклади, які, на моє переконання, були будинками розпусти, призначеними розважати загони королівської армії. Навколо стояли крамнички, де продавали рушниці й арбалети, ліхтарі та смолоскипи, все необхідне устаткування для переправи через Зморшку. Невеличка церква з побіленими стінами й блискучими банями була несподівано гарно поремонтована. «А може, й немає в цьому несподіванки», — розмірковувала я. Тому, хто запланував подорож крізь Тіньову Зморшку, не завадило б зазирнути всередину й помолитися.