Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 9 из 158

Глава 9

ПРОЛОГ

Жінка плакала.

Сльози рікою текли по її щоках і скрапували з підборіддя на одяг. Вона мусила мовчати. Ніхто не повинен дізнатися про її страждання.

Бо ніхто й не зрозумів би.

Обхопивши коліна руками, вона вдивлялася в темряву свого намету й молилася давно забутим богам. Благала про їхнє прощення. Хоч і знала, що не заслуговує на нього, ніколи не зможе заслужити.

Не після того, що вона накоїла.

Не після того, що вона

створила

.

Від ридання жінка аж тряслася.

— Я помилилася, — промовила вона тихо. — І хочу повернути все назад. Мені треба повернути все, як було.

Саме в такому стані чоловік і знайшов її — заплакану й згорьовану.

Він завмер біля входу в намет, а потім кинувся на коліна перед нею і взяв її тремтячі руки.

— Що сталося, моя люба? Ти захворіла? Поранилася?

Жінка втупилася в нього мокрими від сліз очима й прохрипіла:

— Я помилилася.

— У чому? — він нахмурився.

По її щоках потекло ще більше сліз:

— У всьому.

Чоловік не приховував збентеження. Як і страху.

— Тобі зле, — мовив він. — Я попрошу Зулейку прийти й вилікувати…

—

Ні

! — вигукнула жінка й миттю висмикнула руки. Її занепокоєння переповнювало намет.

Чоловік опустився навпочіпки, уважно на неї глянув і тихо повторив:

— Що сталося?

Довгий час жінка мовчала. Коли ж нарешті відповіла, її слова вирвалися болючим хрипом:

— Зулейка вбила їх. Один помах руки — і в них зламані шиї.

Чоловік зблід:

— У кого?

— У селян — усіх, повз кого вона проходила. Усіх, хто не так на неї глянув. Усіх, хто не приєднався до нас. — Жінка ковтнула слину. — Усі думають, що це я. Але… — вона похитала головою, потім прошепотіла: — Я знала, що її сила росла, однак це… Я ніколи не прагнула, щоб так вийшло. Ніколи цього не хотіла. Вона пообіцяла, що більше не користуватиметься своєю силою, особливо після останнього випадку, коли вона… коли я…

— Ти зупинила її минулого разу, — проказав чоловік. Голос його був заспокійливий, але твердий. — Ти не дала їй вбити принца і його вартову. Обоє живісінькі.

— Та вартова залишилася без

руки

.

— Вона залишилася б іще без чогось, якби ти не зняла заклинання, яке зв’язувало її. І принц-наступник був би мертвий. — Потім чоловік тихо додав: — Ще не так давно ти сама цього хотіла. Одним Валлентісом менше.

— Я не усвідомлювала… — жінка похитала головою знову. — Він просто хлопчик — молодший навіть за Торела. Коли я його побачила, то… — вона заплющила очі й повторила: — Він просто хлопчик.

— І все ж його сім’я стоїть на твоєму шляху.

Він

стоїть на твоєму шляху.

— Є інші способи здобути трон. Які більше не зашкодять нікому, кого я люблю. Я не можу… — вона захлиналася від ридання. — Не можу втратити когось іще. Не в такий спосіб. Вона погубить себе, якщо продовжить шкодити іншим своєю силою. Магія знищить її зсередини.

Чоловік ретельно добирав слова:

— Ти не можеш звинувачувати себе в діях Зулейки. Це її рішення.

— Помиляєшся, Ґалдріку. Усе, що вона робить, — через мене, — промовила жінка. Її думки плуталися, коли вона пригадувала, що сталося всього кілька годин тому. Трощіння кісток, скручування ший, падіння тіл — чоловіки, жінки й діти — усі миттю мертві. — Усього, що вона знає, навчила її я. Це моя провина.

Запала важка мовчанка, а потім чоловік — Ґалдрік — запитав:

— Що накажете робити, моя королево?

Лишень тоді Тільда Корентін підвела смарагдові очі на свого найближчого друга, найвірнішого порадника, і між ними пробігло мовчазне розуміння — і вона прошепотіла відповідь. Вона благала його про допомогу.

А потім, схилившись головами докупи, вони склали план.