Страница 9 из 158
Глава 9
ПРОЛОГ
Жінка плакала.
Сльози рікою текли по її щоках і скрапували з підборіддя на одяг. Вона мусила мовчати. Ніхто не повинен дізнатися про її страждання.
Бо ніхто й не зрозумів би.
Обхопивши коліна руками, вона вдивлялася в темряву свого намету й молилася давно забутим богам. Благала про їхнє прощення. Хоч і знала, що не заслуговує на нього, ніколи не зможе заслужити.
Не після того, що вона накоїла.
Не після того, що вона
створила
.
Від ридання жінка аж тряслася.
— Я помилилася, — промовила вона тихо. — І хочу повернути все назад. Мені треба повернути все, як було.
Саме в такому стані чоловік і знайшов її — заплакану й згорьовану.
Він завмер біля входу в намет, а потім кинувся на коліна перед нею і взяв її тремтячі руки.
— Що сталося, моя люба? Ти захворіла? Поранилася?
Жінка втупилася в нього мокрими від сліз очима й прохрипіла:
— Я помилилася.
— У чому? — він нахмурився.
По її щоках потекло ще більше сліз:
— У всьому.
Чоловік не приховував збентеження. Як і страху.
— Тобі зле, — мовив він. — Я попрошу Зулейку прийти й вилікувати…
—
Ні
! — вигукнула жінка й миттю висмикнула руки. Її занепокоєння переповнювало намет.
Чоловік опустився навпочіпки, уважно на неї глянув і тихо повторив:
— Що сталося?
Довгий час жінка мовчала. Коли ж нарешті відповіла, її слова вирвалися болючим хрипом:
— Зулейка вбила їх. Один помах руки — і в них зламані шиї.
Чоловік зблід:
— У кого?
— У селян — усіх, повз кого вона проходила. Усіх, хто не так на неї глянув. Усіх, хто не приєднався до нас. — Жінка ковтнула слину. — Усі думають, що це я. Але… — вона похитала головою, потім прошепотіла: — Я знала, що її сила росла, однак це… Я ніколи не прагнула, щоб так вийшло. Ніколи цього не хотіла. Вона пообіцяла, що більше не користуватиметься своєю силою, особливо після останнього випадку, коли вона… коли я…
— Ти зупинила її минулого разу, — проказав чоловік. Голос його був заспокійливий, але твердий. — Ти не дала їй вбити принца і його вартову. Обоє живісінькі.
— Та вартова залишилася без
руки
.
— Вона залишилася б іще без чогось, якби ти не зняла заклинання, яке зв’язувало її. І принц-наступник був би мертвий. — Потім чоловік тихо додав: — Ще не так давно ти сама цього хотіла. Одним Валлентісом менше.
— Я не усвідомлювала… — жінка похитала головою знову. — Він просто хлопчик — молодший навіть за Торела. Коли я його побачила, то… — вона заплющила очі й повторила: — Він просто хлопчик.
— І все ж його сім’я стоїть на твоєму шляху.
Він
стоїть на твоєму шляху.
— Є інші способи здобути трон. Які більше не зашкодять нікому, кого я люблю. Я не можу… — вона захлиналася від ридання. — Не можу втратити когось іще. Не в такий спосіб. Вона погубить себе, якщо продовжить шкодити іншим своєю силою. Магія знищить її зсередини.
Чоловік ретельно добирав слова:
— Ти не можеш звинувачувати себе в діях Зулейки. Це її рішення.
— Помиляєшся, Ґалдріку. Усе, що вона робить, — через мене, — промовила жінка. Її думки плуталися, коли вона пригадувала, що сталося всього кілька годин тому. Трощіння кісток, скручування ший, падіння тіл — чоловіки, жінки й діти — усі миттю мертві. — Усього, що вона знає, навчила її я. Це моя провина.
Запала важка мовчанка, а потім чоловік — Ґалдрік — запитав:
— Що накажете робити, моя королево?
Лишень тоді Тільда Корентін підвела смарагдові очі на свого найближчого друга, найвірнішого порадника, і між ними пробігло мовчазне розуміння — і вона прошепотіла відповідь. Вона благала його про допомогу.
А потім, схилившись головами докупи, вони склали план.