Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 96 из 127

РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ

ПОВІЛЬНО, НАЧЕ ПРОКИДАЮЧИСЬ від сну, Алізе випрямилася. Її засліпило світло, настільки чисте, що вона ледь могла бачити. Дівчина мружилася від болю, її очі сльозилися, поки звикали до цього світла, та минуло багато часу, перш ніж вона змогла поглянути вниз на примарну порожнечу під собою. Та здавалася завислою у світлі, нерухомою, наче гніт у полум’ї.

Виникало відчуття, що за межами світла не було нічого, ні вище, ні нижче. Алізе повільно обернулася, щоб роздивитися цю неймовірну картину, та, шукаючи земні межі, з подивом усвідомила, що вона одна.

Не було ні землі, ні неба, ні звуків. Не було друзів чи свідків.

«Пише нескінченне сяйво.

Алізе не відчувала страху. Якось вона розуміла, що це завдання вона мала пройти самостійно — що інші, ймовірно, були в безпеці, що дівчина їх знову побачить, — і саме в ту мить, коли вона це усвідомила, Книга Ар’ї матеріалізувалася з порожнечі перед нею.

Алізе взяла її зі світла, одразу шукаючи на обкладинці нові підказки чи ключі, та з полегшенням виявила, що книга знову змінилася.

Там, де раніше було написано «КРОВ», тепер виднілося:

НАДІЯ

Тільки тоді Алізе побачила тіні. Вони з’явилися в нескінченній далині за її спиною, збираючись, як грозові хмари, та стаючи загрозливішими, поглинаючи сяйво пейзажу.

Алізе одразу почала бігти.

Вона не знала, куди вона біжить і навіщо. Дівчина лише знала, не розуміючи достеменно чому, що це було правильним рішенням і що в неї вже не було часу. Королева бігла з надприродною силою, рухаючись так швидко, що створювала власний вітер, але їй здавалося, ніби вона біжить на місці, бо пейзаж не змінювався. Жодних орієнтирів, жодних змін у кольорі чи глибині — нічого, що вказувало б на те, що вона рухалася в якомусь помітному напрямку; і Алізе, яка не мала уявлення, скільки

часу вже бігла, незабаром почала втомлюватися, хриплячи від нестачі повітря.

Та саме тоді, коли вона відчула перші ознаки тривожної втоми, то раптом усвідомила, що стоїть на краю прірви.

Алізе закричала.

Вона встигла вчасно зупинитися, відскочивши назад. Під її ногами простягалася нескінченна чорна безодня, така глибока й велика, що від одного її вигляду майже зупинялося серце. Вона обернулася та побачила, що тіні наближаються дедалі швидше, у той час як її пульс безжально прискорився, а паніка охопила її. Алізе змусила себе ще раз поглянути у прірву перед собою — навіть попри те, що її жахливий паралітичний страх темряви викликав холодне тремтіння, що пробігало по її спині.

Вона чітко розуміла, що повинна стрибнути. Дівчина розуміла це, але відчувала себе знерухомленою, а її розум був у полоні безглуздого страху. Вона зазирнула в запаморочливу неосвітлену безодню, а її незбагненна сила тяжіння поступово тягнула дівчину вперед, тож незабаром вона нахилилася над краєм, застигла, наче кома між двох думок. Її серце билося дедалі швидше й швидше.

Алізе ледве могла дихати.

Сон тягнув її, одурманював, і тепер вона розуміла, що це за відчуття: у неї майже не залишилося часу. Насправді джинка втрачала зв’язок з реальністю. Її сприйняття раптом здалося їй хибним; пейзаж хитався, перевертався догори дриґом...

Ні.

Темрява прірви якось здійнялася вгору, зростаючи, ніби приплив, щоб поглинути світло, з якого вона прийшла.

Повільно, млосно, вона опинилася в оточенні тіні з усіх боків.

Пращури Алізе провели довгі століття, залишаючись без сонця, місяця, зірок — стиснуті вагою неосвітленого безмежного всесвіту. Вони повільно гинули від цієї простої темряви, їхні очі сліпли, тіла стискалися під ковдрою безжальної безнадійної ночі. Її страх перед темрявою був глибоко вкорінений у її кістках.

Алізе почала тремтіти, як дитина.

Королева знала: їй доведеться стрибнути, і дуже скоро, навіть ціною залишків її зневіреного розуму. Вона відчувала, як її притискає вага страхів, а очі наповнюються сльозами. Не мало значення, що боятися невідомого було безглуздо. Вона майже втратила світло. Її дедалі швидше й швидше поглинали завіси темряви...

Несподівано дівчина почула дитячий крик.

Цей крик лунав знову й знову, пронизуючи її душу жахом.

Занадто пізно Алізе зрозуміла, що це був звук її голосу, її дитячий страх, її жалюгідні ридання, які повторювалися в пам’яті, наче замкнене коло...

І вона занурилася ще глибше у власну темряву.

Дівчина бачила, як з дна колодязя витягували роздуте тіло її батька; бачила, як обвуглене обличчя її матері повільно плавилося, відокремлюючись від черепа; бачила, як тіла джинів скидали у братські могили; чула звуки стікання води з ринви, лежачи замерзлою на зимовій вулиці; бачила десятки осиротілих немовлят, які кричали поруч зі своїми мертвими й понівеченими батьками; відчувала муки голоду, спостерігаючи за сім’ями через освітлені вікна; дивилася, як її закатованих людей замикали в будівлях і підпалювали...

Алізе зціпила зуби, витримуючи кожен жорстокий удар, що вражав її тіло, та підняла тремтливі руки, щоб побачити, що вони вкриті ранами, наривами й кров’ю.

Алізе відчула, що починає слабшати.

Її страхи були занадто сильними, розум занадто слабким, горе занадто тяжким. Скільки болю може витримати тіло, перш ніж воно розірветься на шматки? Скільки надії може вигадати душа, перш ніж змириться з горем?

Її серце було могилою.

Очі Алізе повільно замерехтіли. Вона усвідомила, що це не сон. Це також не було тим дивним спокоєм її попередньої магії.

Ні, Алізе відчувала, ніби вмирає.

Дівчина відчувала, як її дихання сповільнюється, кістки розхитуються, а шкіра стає м’якшою, та вона відчайдушно хотіла піддатися відчаю. Вона хотіла, щоб біль цього світу закінчився. Вона хотіла закрити очі й ніколи не повертатися до цього холодного безжального місця...

Не бійся, моя люба, падіння...

— Мамо? — прошепотіла вона.

Алізе із зусиллям підняла голову та з подивом виявила, що по щоках у неї течуть сльози. Дівчина вже чула ці слова від матері: після того, як вона прокинулася у храмі Провидців, коли її охопила хвиля печалі. Навіть зараз джинка нестерпно сумувала за батьками. Вона з усією силою витерла очі, а потім завмерла, сподіваючись знову почути цей голос.

Та його не було.

У порожнечі, що тримала її, залишилися лише слабкі відблиски світла, і Алізе потроху розуміла, що їй доведеться стрибнути, поки ще є вибір, поки ще тіні не захопили її проти волі. Алізе відважно боролася, щоб втриматися, перемогти силу власного розуму, і незабаром її тіло почало світитися м’яким райдужним світлом.