Сын ведьмака

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

УРАНЦІ В ДЕНЬ СВОГО ВЕСІЛЛЯ Алізе сиділа на вікні, наче в’юнка рослина, ноги її звисали з підвіконня, голова схилилася до подиху вітру, а сонце тим часом уже пробивалося над горизонтом. Вона нарешті змогла повернутися до своїх покоїв і дуже скучила за цими розкішними краєвидами й пишними садами. Уперше за кілька днів дівчина насолоджувалася спокійними пейзажами за вікном, не турбуючись, що випадково зустрінеться поглядом з якимось незнайомцем.

Жодне обличчя не могло дістатися до цих вікон. Ніхто не стукав по склу.

Натомість по мерехтливій нитці до неї спустився павук розміром з блюдце, який повільно розвернувся, а потім зупинився, щоб подивитися на дівчину. Алізе підняла палець до однієї з його волохатих ніг, і павук одразу ж позадкував, квапливо згорнувшись у клубок на віконній рамі, тим самим звільнивши їй вид на сарану вдалині, їхній рій сьогодні змінив місце розташування, вирішивши зависнути над її покоями величезною хмарою, що здавалася єдиним цілим і немов би дихала в небі.

Алізе побоювалася, що це поганий знак.

Те, що вони вирішили дошкуляти їй вранці у день весілля, здавалося передвісником недобрих подій; вона не могла уявити, як інакше це трактувати. Гудіння їхнього рою створювало безперервний шум, який майже заглушав гуркіт сусідніх водоспадів, що став для неї настільки звичним, що дівчина вже майже не помічала цього шуму й гуркоту.

Та й взагалі, ці звуки були дуже заспокійливими.

Алізе хотіла відключитися від своїх думок у вібраціях цього білого шуму; вона хотіла виграти час, щоб підготуватися до абсурдності свого життя — до всього, що на неї чекало.

Вона хотіла просто побути сама собою хоча б на мить.

Дівчина вдихала знайомий аромат троянд, дивлячись на квіткові лози над головою, які безжально заполонили її покої. І тут теж розкидані пелюстки прикрашали собою все навколо, звиваючись по килимах і столах, а іноді потрапляючи їй у чай. Опалі суцвіття майоріли навколо неї щоразу, коли через вікно вривався легкий вітерець, і це відчуття було настільки зворушливим, що вона ледь не розплакалася.

Доки вона придушувала всі інші думки та емоції й зосереджувалася лише на цій миті, Алізе відчувала себе майже щасливою.

Вона вирішила вважати це перемогою.

Звідси майбутня королева могла розгледіти яскраві тіла драконів, що нишпорили по території, та, затамувавши подих, дивитися, як блискуча зелена тварина виринула з води вдалині, випустивши гнівний рев, коли злетіла в небо, а її луска виблискувала в ранковому сонці. Тоді вона замислилася, як це — так вільно лютувати, кричати в небо та просто полетіти собі геть.

Дівчина усвідомила, що це була безглузда думка.

Усю ніч вона перебувала у вирі емоцій, серед яких гнів значно переважав усі інші почуття. Це було для Алізе неприємним відкриттям, адже вона не була позбавлена страждань; хоча горе й смуток були для неї звичними, вона рідко відчувала гнів. З дитинства її вчили виявляти співчуття, коли виникало бажання гніватися, адже гнів вважався явищем мінливим і некорисним. Дівчина навіть не вважала себе здатною на таке незграбне почуття, як лють, і все ж щодня наближалася до цієї невідомої території та ледве впізнавала себе через це.

Алізе відвернулася від сонця, її погляд розсіявся, коли вона подивилася вдалину.

У голові було стільки думок, що іноді дівчина уявляла, як занурює руку у свій череп і виймає мозок з його шкаралупи; уявляла, як миє втомлений орган у теплій мильній воді, а потім залишає його повільно сушитися на сонці.

Чи був хоч хтось коли-небудь дбайливим до її розуму? — замислилася вона. Нещасний мозок був нещадно розтерзаний.

У цей момент одна сарана раптом відокремилася від неба та без попередження приземлилася поруч, налякавши Алізе. Велика комаха вивчала її протягом хвилини, змінюючи положення крил і нахиляючи маленьку голівку, а потім зненацька стрибнула їй на коліна.

Алізе була настільки здивована, що ледь не розсміялася.

Коли комаха не зробила жодного руху, щоб утекти, вона обережно простягнула до неї пальці, даючи комасі змогу вирішити, чи піднятися їй на руку.

Комаха, здавалося, розглядала її. Істота щойно зробила обережний крок у її бік, коли двері спальні розчахнулися, і на порозі постала перелякана Худа.

—Де ти була? — вигукнула вона.

Алізе так злякалася, що ледь не впала, розбившись на смерть. Сарана скористалася нагодою і відчайдушно кинулася світ за очі.

— Я була тут, — швидко сказала Алізе, злізаючи з карниза. — У своїй кімнаті. А що сталося...

— Кір утік! Він покинув тебе! Так він порушив свою клятву!

Алізе зітхнула з полегшенням, її серцебиття сповільнилося, та вона поправила свій пом’ятий халат.

— А чому ти думаєш, що Кір мене покинув?

— Бо його немає в його кімнаті! Його ніде не можна знайти — і це зранку, вдень його весілля!

— Ходи-но сюди, сідай, — лагідно сказала Алізе, підводячи Худу до маленького столика. Нещодавно вона замовила чай, і чайник був ще теплим.

— Кір мене не покинув. Він просто там. — Вона кивнула головою в бік найближчої стіни. — У сусідній кімнаті.

Худа остовпіла. Вона навіть не сіла.

— Він просто... Вибач, але ти щойно сказала, що

він просто там

? — Вона теж кивнула головою в бік найближчої стіни. — У сусідній кімнаті?

— Саме так.

Худа роззявила рота.

— І що він там робить?

— Приймає ванну.

—Приймає ванну?

Алізе стримала усмішку. Істерика Худи була бажаним відволіканням від стрімких обертів її власного розуму.

—Худо, — сказала вона, — будь ласка, сядь.

Та Худа так і не сіла. Натомість її голос перейшов у змовницький шепіт.

— Ти хочеш сказати, що король голий? У твоїй кімнаті? Плескається у ванні?

Алізе сіла, а потім почала без потреби переставляти чашки. Вона не хотіла визнавати, які почуття викликало в ній слово «голий», коли воно стосувалося Кіра. Цього ранку дівчина відчувала безліч емоцій: перебої здиханням, лють, відчай.

— Я не знаю щодо плескання, — сказала вона байдуже.

— І ти не хочеш мені пояснити, чому ти зробила такий скандальний крок, що дозволила голому королю купатися у твоїй кімнаті — ще до того, як ви обмінялися обітницями?

Цього разу Алізе усміхнулася, хоча це було радше вимушено.