Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 91 из 127

— Це ніколи не мало бути твоїм тягарем. Ти ніколи не мав про це знати. Але тепер не залишилося нікого, крім тебе, моє дитя. Немає нікого, на кого ми могли б покластися, крім тебе.

Кір одразу відчув якийсь жах.

Король Реза тремтливо провів руками по щойно поголеній голові сина, а в його очах заблищали сльози. Він прошепотів:

— Якщо я не розумів тебе, пробач мені. Якщо я коли-небудь нехтував тобою, пробач мені. Ти ніколи не завдавав мені болю, а я віддячую тобі лише горем.

Кір відчув, як його серце завмерло, а кров загула у вухах.

— Будь ласка, — сказав він. — Розкажи мені, що сталося.

Часу вистачало лише на те, щоб дізнатися найголовніше. Його мати кричала десь у замку, бо щойно дізналася, що її старший син покинув родину без слів прощання чи пояснень. Слуги були в розпачі. По підлозі та на сходах лунали швидкі кроки. Небо розривало неприродне виття грози, що супроводжувалося потоками грому, але ніхто не бачив блискавок; стіни палацу раз по раз шмагав пронизливий вітер, але дощу не було. Король Реза незабаром затремтів від холоду й страху, ледве здатний говорити, але він поспішно, у відчаї, переказав подробиці їхнього нинішнього нещастя.

Кір заніміло замовк.

Кілька поколінь тому, коли перший король Наран був щойно коронований, а Туланська імперія була майже зруйнована через артилерійські обстріли, Ібліс запропонував молодому монарху жахливу угоду. Диявол пообіцяв покласти край стражданням: спочатку він присягнувся захистити кордони Тулану за допомогою армії нижчих демонів; потім поклявся зміцнити туланські війська силою невидимих звірів; і нарешті, він зобов’язався відбити атаки ворожих народів

назавжди...

Натомість він попросив про єдину послугу.

Єдину послугу, розмір якої був невідомий і необмежений. Єдину послугу, яку міг виконати лише прямий нащадок роду Нарана та якою він мав розплатитися в час, обраний дияволом.

Відчайдушний і нерозумний, перший король Наран погодився — і протягом ста років Тулан процвітав під цією сумною угодою, перемагаючи своїх ворогів з неймовірною жорстокістю та закріплюючи своє становище як однієї з найвеличніших імперій на землі.

Сто років диявол був поблажливим. Але тепер, Ібліс нарешті прийшов, щоб забрати своє.

Тепер диявол зажадав від батька Кіра послуги, яка змусила душу короля перетворитися на попіл, і, охоплений жахом, король Реза категорично відмовився.

Цієї єдиної відмови було достатньо.

Другого шансу не було; тієї ж миті король був викреслений з реєстру і приречений страждати в чистилищі до того дня, коли цей борг буде сплачено. Але, звісно, це ще не все.

Ібліс установив жорстокіші умови для порушених зобов’язань: як відшкодування за столітній захист, наданий народу Тулану, диявол поверне імперію до її природного стану: він винищить їх усіх.

— П’ятнадцять мільйонів жителів Тулану, можливо, ніколи б не існували без втручання диявола, — з болем пояснив Реза. — І він каже, що скасує свою щедрість і вирівняє шальки терезів. Якщо ніхто з прямих нащадків туланської династії не погодиться виконати умови диявола, наш народ буде знищений тими самими звірами, які всі ці роки були призначені захищати його.

Почувши це, Кір ледь не зомлів.

Насправді він був упевнений, що все це сон. Адже неможливо було не тільки осягнути всю глибину цього жаху, але й усвідомити втрату власних ілюзій. Уся його спадщина була побудована на брехні. Заплямована. Підтримувана лише дияволом. Гордість, яку він відчував за ім’я своєї родини, за свою армію, за її силу протягом останнього століття...

Усе це було знеславлене. Кір слухав, ніби з великої відстані, водночас задихаючись у власному тілі, навіть коли відчував себе відокремленим від нього.

— Що він у тебе попросив? — запитав він, і його серце забилося небезпечно швидко. — Чого хотів Ібліс?

Король Реза глибоко зітхнув.

— Я не можу цього сказати. Мені не дозволено про це говорити.

Розум Кіра почав гарячково працювати. Він підвів погляд, відвів очі, провів тремтливою рукою по обличчю.

Сонце розривало небо, пробиваючись крізь хмари, світло боролося з темрявою, боролося з випробуваннями цієї години. Кір також відчував, як у ньому відбувається жахлива зміна; честь стикалася з жахом, який зіштовхувався з горем і огидою. Він розумів, чого від нього вимагав його батько, навіть попри те, що боявся назвати це вголос, навіть попри те, що розумів, що у нього не було вибору.

Вибору не було.

Результати цього перетворення проявлялися повільно, безжально змінюючи його кістка за кісткою; тож коли він потроху втрачав зв’язок з власним життям, Кір виявив, що більше не відчуває холоду. З лякливою байдужістю він прошепотів:

—Де мій брат? Чому він утік? — Хоча вже підозрював, якою буде відповідь.

Ібліс, звісно, уже звернувся до наступного в черзі — законного спадкоємця Тулану, — його старшого брата Біджана.

Король Реза був блідий як смерть.

— Твій брат вважає, що може втекти від диявола.

— А він

може

? — запитав Кір.

— Він не повторив моєї помилки, — сказав король, ухиляючись від прямої відповіді. — Він не відмовився категорично, а просто втік. Він думає, що зможе уникнути наслідків, перебравшись до іншої імперії.

—А він зможе? — знову запитав Кір, цього разу вперше відчувши смак гніву.

Коли король лише ще більше згорбився біля стіни, а його дедалі слабкіше тіло охопили тихі ридання, Кір раптом усе зрозумів.

— Він хоче, щоб я це зробив, — тихо промовив він.

Реза з болем похитав головою.

— Він каже, що ти все одно збирався віддати своє життя храму: що ти вже позбувся матеріальних благ, що ти вже бажаєш відмовитися від своїх титулів, спадщини, навіть імені, що ти не маєш наміру одружуватися чи брати участь у житті суспільства...

— Ти теж про мене так думаєш, батьку? — Кір проковтнув слину. — Що я настільки безнадійний?

— Ні, — відповів король, різко піднявши голову. —

У жодному разі.

Я просто... я не знаю, що робити... Я не можу повернути твого брата додому. Я не можу примусити його слухати. Він не сприймає моїх порад... Боюся, він дозволив своєму гіршому «я» поглинути себе...

Раптом Кір завмер.

— Батьку, — прошепотів він. — Що відбувається з твоїм обличчям?

Король Реза здригнувся, а потім доторкнувся тремтливою змученою рукою до щоки, де шкіра почала в’янути й провисати, старячи його з разючою швидкістю.

— Він іде, — прошепотів він. — У нас майже не залишилося часу...

— Що це означає...