Страница 83 из 127
— Солдати хвилюються, що ви втратили свою впевненість, — пояснив Хазан. — Вони починають замислюватися, що сталося, адже ви перестали посміхатися. Вони хочуть знати, зокрема, чому вас рідко бачать з королем, чому він їсть сам, чому ви навіть не дивитеся одне на одного. Незважаючи на всю цю циркову виставу, я відчуваю, що для здійснення нашої великої місії я мушу попросити вас трохи більше старатися в цій ролі...
— Хазане. — Вона похитала головою. — Ти не...
— Ти лицемірна свиня, — крикнула Худа й почала кидати в Камрана все, що потрапляло їй під руку: палиці, грудки землі, кілька круглих камінців...
— Я намагався пояснити солдатам, що, фактично, ми зараз перебуваємо у стані війни, — вів далі Хазан. — Що зараз не час для зовнішніх проявів радості, але вони починають сумніватися...
— Гей! — Принц прикрив обличчя, захищаючись від обстрілу. — Припини! Що в біса з тобою таке...
— І ви, безумовно, маєте знати, що я кілька разів розмовляв з Кіром, — продовжував Хазан. — Проблема в тому, що він не хоче говорити ні про що, що не стосується поточних політичних і логістичних питань, які стоять перед нами...
— Тоді ти справді маєш перевагу, — тихо сказала Алізе. — Бо зі мною він майже не розмовляє.
— Що? — Хазан завмер. — Що ви маєте на увазі? Ви ж мешкаєте в одній кімнаті. Ви спите в одному ліжку. Ви бачитеся щоранку й щовечора...
— Ми не спимо в одному ліжку, — сухо відповіла Алізе. — Ми майже не бачимося. Ми лягаємо спати одночасно, щоб зберегти зовнішню видимість, але Кір рідко звертає на мене увагу. Він дивиться у стіну, поки я готуюся до сну, та розвертається до мене тільки після того, як я вимикаю лампу. А потім він сидить у темряві біля вхідних дверей, повністю одягнений. Я не знаю, чи він спить. Якби не світло від дров’яної печі, я б навіть тіні його не бачила. Він завжди зникає ще до того, як сходить сонце. Іноді я чую, як відчиняються двері, але здебільшого він просто зникає ще до того, як я прокидаюся.
Хазан повільно заплющив очі.
— Скажіть, що ви перебільшуєте.
— Хазане, — відчайдушно вигукнула вона. — Він навіть не знімає чобіт!
Хазан провів рукою по обличчю, чи то з розлюченим, чи то з насмішкуватим виглядом.
— Цей дратівливий, упертий, непробивний дурень, вічний бісів мученик...
Алізе відчула, як її серце завмерло.
— Ти вважаєш його непробивним?
— Ні, — швидко відповів Хазан, проте він нахмурився, неначе був збентежений. — Не знаю, чому я так сказав.
—Але... чому ти сказав, що він вічний мученик? Що ти мав на увазі?
— Нічого, — відповів Хазан, але він сказав це нерішуче, з таким самим збентеженням. — Я просто... я занадто швидко висловився...
— Гаразд, діти, — пролунав солодкий голос принцеси Фірузе. — Усі вгамуйтеся. Час пити чай.