Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 69 из 127

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

ТРОХИ НЕУВАЖНО АЛІЗЕ ДИВИЛАСЯ на метелика, що відчайдушно майорів навколо мерехтливого світла

лампи. За спиною, у каміні, палало багаття, приємно прогріваючи руки та ноги, а в голові спліталися нитки розмови, хоча голос Хазана вже почав стихати. Вона відчула, як рука, що тримала Книгу Ар’ї притиснутою до грудей, почала слабшати. Вони вели напружені дискусії вже декілька годин, і дівчина стримала позіхання, перш ніж підняти погляд на темні вікна, у яких виднілося місячне світло.

Вона навіть не помітила, як очі заплющилися.

— Ваша Величносте? — запитав Хазан. — Ви заснули?

— Ні, — відповіла вона, різко вдихаючи повітря та розплющуючи очі. — Звісно, ні.

Хазан і Камран обмінялися поглядами.

Їм двом виділили найбільше помешкання: кімнати, які могли б бути її. їхнє помешкання було чудово відремонтованим каретним сараєм — з високими стелями та великими воротами, — затишно оздобленим товстими килимами й зручними меблями. Тут було дві спальні, одна ванна кімната й вітальня з високим каміном. Оскільки це було чи не єдине приватне приміщення з достатньо великою зоною для відпочинку, його автоматично призначили залою для нарад — адже їм було про що порадитися.

— Можливо, це й на краще, — сказав Камран, зітхнувши й дивлячись на всіх присутніх. — Діну все одно потрібно ще трохи часу, щоб оговтатися...

Аптекар похитав головою, маючи менш утомлений вигляд, але був уже більш-менш схожим на себе.

— Я цілком здоровий, справді. Будь ласка, не відкладайте плани через мене. Я вже відчуваю, як останні краплі отрути покидають моє тіло.

Алізе сіла рівніше, борючись зі сном.

—Хотілося б, щоб усе було так просто, але нам ще не можна залишати форпост, правильно? — запитала вона, поглянувши на Кіра в пошуках підтвердження.

— Ще зарано, — підтвердив король, хоч і не звертаючись до неї. Він сидів на жорсткому стільці біля одного з вікон, вдивляючись у темряву. — Я хочу бути впевненим, що за нами ніхто не стежить, і боюся, що доведеться зачекати ще принаймні кілька днів. Мої дракони будуть спостерігати, невидимі, за кордоном захисних чарів, відбиваючи будь-які загрози, якщо вони виникнуть. Вони дадуть знати, коли буде безпечно вирушати в гірську розвідку.

— Чудово, — тихо сказала Худа. Омід задрімав, притулившись до неї, на маленькому дивані, і вона ніжно пройшлася рукою по волоссю хлопчика, поки той спав. — А як вони збираються це зробити?

На ці слова Кір обернувся.

— Перепрошую?

— Твої дракони, — пояснила вона. — Як вони повідомлять тебе, коли буде безпечно?

— Так, — сказав Хазан, кинувши на нього загадковий погляд. — Поділися з нами у найдрібніших подробицях, як саме дракони збираються повідомити, коли та як ми маємо піти в гори.

Усі витріщилися на Кіра.

— Як я вже сказав, — раптом він відчув себе незручно. — Вони дадуть мені знати.

Алізе нахилила голову.

— Ти маєш на увазі, що вони надішлють якийсь сигнал?

Кір подивився на неї. Потім відвів погляд.

— У тебе досить незвичайні стосунки з твоїми драконами, — задумливо сказав Камран. — Я ніколи не бачив королівських драконів, які так добре виконували б накази. Зазвичай вони войовничі та вимогливі істоти, а сам король майже ніколи не бере участі в їхньому догляді...

— Вони войовничі та вимогливі, — з деяким роздратуванням зазначив Кір, — лише тоді, коли на їхні потреби не звертають уваги.

— Це

справді

цікаво, — зауважив Дін, пильно роздивляючись короля, — як ви можете командувати зграєю драконів без традиційних методів драконоводів. Ви навіть не хвилюєтеся, що вони зайняли позиції в горах, не зв’язані ланцюгами. Що заважає їм утомитися від такої ситуації та покинути нас?

— Вони не покинуть нас, — сказав Кір.

— Так, це ти так кажеш, — настирливо повторила Худа, намагаючись не розбудити своїм голосом Оміда. — Але як ти можеш бути впевнений? Вони не надто відомі своєю відданістю. їх неможливо задовольнити...

— Ой, просто скажи їм, — втрутився Хазан, граючись кинджалом у руках. — Це вже стає надокучливим.

— Сказати нам що? — збентежено запитала Алізе. — Хазане, чому ти знаєш про Кіра більше, ніж ми всі разом узяті?

Та Хазан тільки підійняв брову, дивлячись на короля.

Кір зітхнув.

— Я можу з ними говорити, — вимучено промовив він.

Настала тиша. Алізе затамувала подих. У каміні потріскувало вогнище.

— Ти можеш

говорити

з ними? — перепитала Худа. — Зі своїми драконами, ти маєш на увазі?

— Так. — Кір дивився на стіну.

— Ти хочеш сказати, що розмовляєш із ними? — наважилася запитати Алізе. — Як з людьми?

— Так, — знову відповів південний король, цього разу ще тихіше.

— Як? — вигукнув Камран, не в змозі приховати здивування.

— Ви всі забуваєте, — сказав Хазан, — що він провів

сімнадцять років

, навчаючись у храмі.

Генерал джинів нарешті перестав крутити кинджал і лише злегка посміхнувся, поглянувши на Кіра.

— Він може спілкуватися з істотами так само, як і Провидці. Без слів.

Худа ахнула. Алізе застигла.

— Ти можеш спілкуватися з

драконами

за допомогою думки? — захоплено запитала Худа.

— І з людьми теж, — відповів Хазан.

Кір різко повернувся до джина, кинувши на нього гнівний погляд, але Хазан посміхнувся ще ширше.

Алізе помітила, що Хазан, здавалося, насолоджувався тим, що дражнив Кіра, а ще більше її вразило те, що король майже дозволяв йому це робити. Вона бачила достатньо проявів дивної дружби між цими двома чоловіками, щоб зрозуміти, що її генерал довіряв Кіру — принаймні до певної міри, — і тепер було ясно, що Кір також довіряв Хазану свої таємниці. Фактично, вони обидва щось приховували від неї.

Ні, гірше:

Вони зберігали таємниці один одного.

Алізе відчула щось, що небезпечно схоже на ревнощі. Від цього почуття у неї перехопило подих.

— Це неймовірно, — приголомшено промовив Дін. — Я ніколи не чув про когось поза священством, хто міг би робити такі речі. Мистецтво безсловесної комунікації часто доводиться вдосконалювати десятиліттями, а спілкування з

тваринами

— це вже зовсім інший рівень складності.