Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 106 из 127

РОЗДІЛ СОРОК СЬОМИЙ

АЛІЗЕ ПОВНІСТЮ ЗМІНИЛАСЯ.

Вона не могла рухатися, не могла навіть визначити, що це за буря почуттів вирує в ній; та, що ще гірше, вона знала, що зараз не час для цього. Дівчина відчувала, що повинна щось сказати — щось зробити, — але їй було важко навіть дихати через той болісний тиск у серці. Коли вона нарешті підняла погляд на Кіра, то відчувала себе нещасною й зневіреною.

Він більше з нею не розмовляв.

Її чоловік повністю відгородився від неї, не дозволяючи їй навіть наблизитися до нього, перш ніж відійти на недосяжну відстань. П’ять днів він відгороджувався від неї, і вона більше не могла цього терпіти. Це — відчайдушна потреба поговорити з ним — дало їй сили, тож вона занурилася вглиб себе, щоб знайти ту саму здібність, про яку навіть не підозрювала, і вкласти у це всі свої сили.

Дякую,

— промовила вона подумки.

Кір, який відходив від щойно відчинених дверей, застиг, наче його підстрелили.

Він обернувся, щоб подивитися на неї з якимось виразом, схожим на страх, а його очі заблищали від страждання й незрозумілих почуттів.

Протягом цілої жахливої секунди Алізе думала, що він може взагалі не відповісти. Вона відчувала — дивовижно, — що встановила між ними живий мерехтливий зв’язок, але він тільки дивився на неї. І чим довше вони стояли, мовчки дивлячись одне на одного, тим сильніше билося її серце.

Нарешті він лагідно сказав:

Янголе...

Та зв’язок між ними зник.

— Ваша Величносте?

Хазан непевно дивився то на Алізе, то на Кіра.

— Ваша Величносте, — повторив він. — Ви готові?

—Так, — відповіла вона, відриваючи погляд від свого чоловіка. — Так, я готова...

Книга раптом нагрілася в її руках, а характерне випромінювання привернуло увагу всіх навколо.

Її друзі підійшли ближче, щоб подивитися, що їм подарує книга цього разу, і там, на обкладинці, з’явилося нове слово.

СИЛА

Алізе застигла.

Вона подивилася на Хазана із сумішшю надії й страху, а потім тихо сказала:

— Я думаю, що це може бути воно.

Він кинув на неї підбадьорливий погляд.

— Бажаю вам повернутися до свого народу переможницею.

Алізе підтвердила це урочистим кивком.

Вона зібралася з думками, щоб зосередитися на цій миті, викликаючи в пам’яті найдорожчі спогади про своїх батьків, про їхні численні жертви. Джинка знайшла в собі силу, що перемагає страх, надію, що перемагає відчай, і, насамперед, енергію серця, що перемагає все інше, та переступила через відкритий поріг, відчуваючи, як пульс калатає в її скронях.

Коли вона перейшла на інший бік, її подих затамувався від подиву.

Алізе потрапила в якусь дивовижну країну.

М’які хвилясті пагорби здавалися нескінченними, а зелені простори були припорошені снігом. Сніжинки тихо й велично падали із чистого неба, яке було настільки блакитним, що здавалося майже білим. На тлі цієї суворої краси вона побачила витвори, які не могла осягнути. Перед нею розквітали чудові троянди, кожна з яких була великою, наче дракон, а їхні пелюстки та інші частини були сплетені з нескінченних окремих волокон, що легенько пульсували в неземному світлі.

Усе це було вишито.

Звісно, це були не прості волокна — ці творіння були виткані з магічних струменів світла, — але вони справляли враження неможливого, створеного вручну пейзажу, неначе шовковий килим, що ожив.

Вона почувалася так, ніби зайшла в якийсь гобелен.

Алізе рушила вперед, вбираючи все це в себе, а її ноги в самих лише панчохах занурювалися в оксамитові пасма трави.

Тоді вона зрозуміла, що навіть сонце, небо й сніг були витканими творіннями. Гаї вигадливих дерев пронизували небо, як шпилі, тремтливе листя було вишите сяйливими зеленими прожилками, а стовбури мерехтіли, як павутиння. Кожен струмінь м’яко вібрував, ніби струни якогось музичного інструмента.

Усе далі й далі ця сцена розгорталася, як сон.

Усе навколо неї гуділо відчутним життям, і цей загальний резонанс промовляв до чогось важливого в її душі. Вона відчула внутрішній поклик і тихо зрозуміла, що абстрактний замок, що височів удалині, чекав на її прихід. Гігантська споруда мала такий вигляд, ніби була зроблена із цукрової вати, а мереживо, схоже на павутиння, скручувалося та закручувалося, утворюючи щось справжнє й важливе.

Раптом вона відчула, що стала свідком самих струменів життя.

— Зачекай, — вигукнув Камран, схопивши її за руку, коли вона рушила вперед. — Будь ласка, зачекай...

Алізе сповільнила крок і повернулася до нього. Вона подивилася на його руку на своєму плечі, і принц швидко її прибрав.

— Що таке? — запитала дівчина.

— Вибач мені, — сказав він, майже задихаючись. — Я знаю, що не маю права розмовляти з тобою або просити тебе про щось...

— Тоді, мабуть, не варто, — тихо сказала вона.

— Алізе, — промовив він, сповнений смутку. — Будь ласка.

Вона повільно зітхнула.

— Що ти хочеш?

— Ми стоїмо тут, на межі чогось воістину дивовижного. — Камран поглянув на величну споруду неподалік. — І я боюся, що якщо я не скажу цього зараз, то назавжди прокляну себе за боягузтво. Я мушу звернутися до тебе з питанням, яке болісно тисне на мою совість...

— Камране? — Хазан підійшов ближче. — Що відбувається?

— Вибач. — Принц похитав головою. — Але я не думаю, що йому варто дозволяти йти далі.

— Кому? — запитав Хазан, і всі одночасно повернулися, щоб подивитися на Кіра.

Як завжди, південний король стояв осторонь від їхньої групи. Його обличчя було стримано байдужим, навіть коли промені сонця освітлювали його блакитні очі та відбивалися від його ніг.

На тлі вишитого, нереального снігового пейзажу Кір мав такий вигляд, ніби був готовий увійти в хроніки історії. Алізе здавалося, що вона сприймає його зовсім інакше, ніж інші, та почала замислюватися, чи не е всі інші сліпими.

Або, можливо, дурними.

Вона похитала головою, дивлячись на Камрана.

— Як ти міг навіть запропонувати таке? Після того, що нещодавно сталося?

Камран лише зітхнув, ніби очікуючи її відмови.

— Я розумію, що не маю права просити тебе про таке, — сказав він. — Але я надто турбуюся про тебе, щоб мовчати. Хіба тобі не здається небезпечним дозволяти йому супроводжувати тебе далі? Чим більше він говорить, тим менше я йому довіряю, а тепер...

—А що такого він сказав, що в тебе склалося таке враження? — запитала Худа, наблизившись. — Його останні спостереження були насправді дуже корисними. А ти виявився абсолютно нікчемним.