Великий Гетсбі

Всередині було вбого й голо; лише один автомобіль — запилюжений, поламаний «Форд» — зацьковано тулився до стіни в темному кутку. Мені раптом спало на думку, що цей порожній гараж тільки ширма, а над ним ховаються таємничі розкішні апартаменти; але в цю мить на дверях конторки з'явився, витираючи руки ганчіркою, сам хазяїн. Це був млявий блондин, з обличчям безвольним, але загалом досить приємним. Коли він побачив нас, у його вологих блакитних очах засвітився блідий вогник надії.

— Вітаю, Вільсоне, друзяко, — сказав Том, весело ляснувши його по плечу. — Як справи?

— Гріх нарікати, — відповів Вільсон не дуже впевненим тоном. — Коли ж ви нарешті продасте мені ту машину?

— Десь на тому тижні. Мій механік лагодить її.

— Я бачу, він не дуже квапиться.

— А я цього не бачу, — відрубав Том. — Якщо вас щось не влаштовує, я, зрештою, можу продати її комусь іншому.

— Та ні, що ви, — скоромовкою проказав Вільсон. — Це я так...

Голос його урвався. Том нетерпляче роззирався довкола. Та ось на сходах почулися кроки, й за мить досить дебела жіноча постать затулила світло в дверях конторки. Жінка була років тридцяти п'яти, вже досить тілиста, але рухалася вона так, що повнота ця, як ото буває, тільки додавала їй звабності. В обличчі, відтіненому синьою в горошок крепдешиновою сукнею, не було жодної правильної риси, жодного натяку на вроду, але вся істота її випромінювала дивовижну жвавість, неначе в кожній клітинці її тіла невгасимо жеврів вогонь. Вона повільно всміхнулась і, пройшовши повз чоловіка — пройшовши майже крізь нього, наче це була не людина, а тінь, — підійшла до Тома й потисла йому руку, дивлячись просто в очі. Потім облизнула губи і, не повертаючи голови, сказала чоловікові низьким, хрипким голосом:

— Ти б хоч догадався стільці принести, щоб людям було де сісти.

— Зараз, зараз, — Вільсон подався до своєї конторки й відразу ж зник з очей, злившись із сірими цементними стінами. Його темний костюм і русяве волосся вкривав наліт сірої куряви — як і все довкола, за винятком жінки, яка підійшла тепер майже впритул до Тома.

— Давай зустрінемося сьогодні, — вимогливо сказав Том. — їдьмо наступним поїздом.

— Гаразд.

— Я чекатиму внизу, на пероні, біля газетного кіоска.

Вона кивнула й відійшла — якраз у ту мить, коли Джордж Вільсон вийшов з двома стільцями зі своєї конторки.

Ми почекали її на шосе, відійшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кілька днів, і весь сірий, кощавий хлопчик-італієць укладав рядочком петарди вздовж залізничної колії.

— Жахливий закуток, правда? — сказав Том, обмінявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.

— Гірше не буває.

— Для неї з'їздити до Нью-Йорка — справжнє свято.

— А чоловік її як на це дивиться?

— Вільсон? Він гадає, що вона їздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знає, на якому світі живе.

Отак і вийшло, що я разом з Томом Б'юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втім, не зовсім разом; місіс Вільсон обачливо сіла в інший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрі могли опинитись у поїзді.

Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного мусліну, що туго напнулася на її широких стегнах, коли Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці. В газетному кіоску вона купила номер «Таун теттла» й кіноогляд, а в аптекарській крамничці — кольд-крем і флакончик парфумів. Нагорі, в лункій півтемряві вокзального крила, місіс Вільсон пропустила чотири таксі й обрала п'яте — нове авто кольору лаванди, з сірою оббивкою, яке нарешті вивезло нас із громаддя вокзалу в сліпуче сонячне сяйво. Та майже відразу вона рвучко одвернулася од вікна і, подавшись уперед, постукала в шибку шоферові, а тоді зажадала від Тома:

— Купи мені собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втіха — собачка.

Заднім ходом ми під'їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.

— Яка це порода? — захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.

— Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?

— Мені б сторожову — таку, як ото в поліцейських. Є у вас така?

Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.

— Це не сторожовий пес, — сказав Том.

— Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий, — з жалем погодився старий. — Скоріше це ердель. — Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці. — Але подивіться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.

— Ой, який гарнесенький! — замилувано мовила місіс Вільсон. — Скільки він коштує?

— Цей песик? — Старий розчулено оглянув щеня. — Цей песик коштуватиме вам десять доларів.

Ердель — а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору, — опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.

— Це хлопчик чи дівчинка? — делікатно спитала вона.

— Цей песик? Цей песик — хлопчик.

— Це сучка, — впевнено сказав Том. — Ось вам гроші, тримайте. Можете купити на них ще десять таких щенят.

Ми виїхали на П'яту авеню, таку сонячну й мирну, таку пасторально-ідилічну цього ясного недільного дня, що я не здивувався б, якби з-за рогу раптом вийшла отара білих овечок.

— Зупиніть на хвилинку, — сказав я. — Тут я мушу з вами попрощатись.

— Ні в якому разі, — відрубав Том. — Міртл образиться, якщо ти не поїдеш до нас, правда, Міртл?

— Їдьмо з нами, — попросила вона. — Я подзвоню Кетрін, моїй сестрі. Вона красуня — так кажуть усі, хто розуміє.

— Та я б з охотою, але...

Перетнувши Центральний парк, ми поїхали далі, заглиблюючись у західну частину міста. На Сто п'ятдесят восьмій вулиці довжелезним білим пирогом простяглись однакові житлові будинки, там, перед одною із скибок цього пирога, машина зупинилась. Окинувши вулицю поглядом королеви, що повертається у свої володіння, місіс Вільсон узяла на руки песика й решту своїх покупок і величною ходою ввійшла в парадні двері.

— Я запрошу і подружжя Маккі, — оголосила вона в ліфті. — Але найперше подзвоню Кетрін.