Страница 94 из 151
IV
Цього вечора доктор Пілґрім почав облаштовувати свій кабінет. Джозі знайшла привід залишитися в готелі — треба шити. О сьомій вона прослизнула до поштамту, де вже чекав Тіб у позиченій бричці, й вони удвох поїхали вздовж обриву над рікою. Під ними мерехтіло місто — міраж столиці проти дедалі темнішої прерії.
— Це символізує майбутнє, — мовив він. — Здається, задля такого не варто покидати Вірджинію, але я не шкодую.
— Я теж, — відповіла Джозі. — Коли ми приїхали сюди вчора, мені було трохи сумно й самотньо. А сьогодні зовсім інакше.
— Біда в тому, що я не хочу йти далі, — сказав Тіб. — І знаєте, що змусило мене змінитися?
Однак Джозі не хотілося, щоб він говорив про це.
— Мабуть, це завдяки дрібним прикметам Сходу, — припустила вона. — Хтось посадив тут кілька дерев бузку, і я бачила, як вулицею везли великий рояль.
— Там, куди я йду, не буде роялів. Зрештою, за останні кілька років у Вірджинії не часто звучала музика. — Тіб завагався. — Я б хотів, щоб ви колись побачили Вірджинію… Долину навесні.
— Лінчбергу, твої гвардійці прощаються з твоїми пагорбами, — процитувала Джозі.
— Ви це пам’ятаєте? — усміхнувся він. — Але я не хотів там залишитися. Мого батька та двох братів убили, а коли цієї весни померла мати, все пропало. Здавалося, життя розпочалося наново, коли в готелі я побачив ваше гарненьке личко.
Цього разу Джозі не стала змінювати тему.
— Пригадалося, як я прокинувся вранці два роки тому й поповз лісами, силкуючись утямити, чи то справді дівчина перетяла шнурка наді мною, чи то вона мені примарилася. Згодом мені хотілося повірити, що це було насправді.
— Це зробила я, — здригнулася вона. — Нам таки пора додому. Треба, щоб я була на місці, коли прийде мій брат.
— Дайте мені хвилинку подумати над вашими словами, — попрохав Тіб. — Це дуже гарна думка. Звичайно, так чи сяк, а я все одно закохався б у вас.
— Ви ж мене майже не знаєте. Просто ви тут тільки мене й зустріли…
Насправді Джозі сказала це сама собі, і то не дуже переконливо. Якусь хвилину ніхто з них не зронив ні слова. За такий короткий час це місце, ця година, ця тінь коня й бричка під зорями раптом стали центром світу.
А тоді Джозі відсунулася від Тіба, і він неохоче ляснув коня віжками по крупу. Їм би тепер тверезо глянути на майбутнє, та їх пройняли чари, ще пронизливіші, ніж нічний подих північної осені. Завтра ці двоє якось та й зустрінуться — на тому самому місці, в той самий час. Вони ж такі певні, що зустрінуться…
Брат не повернувся, і Джозі, отямившись від чарів, подалася вулицею до його лікарського кабінету, розміщеного в багатоповерховому каркасному будинку з кімнатами для фахівців. І потрапила на сцену замішання. Навколо темношкірої прибиральниці зібрався гурт цікавих дізнатися, що ж сталося. Одне було відомо достеменно — ще не встиг доктор Пілґрім узятися до роботи, як його викрали.
— То були не індіянці, — гукала негритянка, — а перебрані білі люди! Пояснили, що їхній вождь захворів. Я сказала їм у вічі, що вони не індіянці, а вони затюкали мене, облаяли й пригрозили, що знімуть скальп. Двоє з них були руді, а всі говорили так, як ото у Вірджинії.
Бадьорість покинула Джозі — натомість прийшов страх. Не було бажання відплатити, помститися… А саме це бажання й здійснили друзі Тіба, коли він галантно відволікав увагу Джозі до себе. Око за око — вони нічим не кращі від чоловіків, що жили тисячу років тому.
Знайшлися сліди винуватців. Багато хто з городян зауважив «індіянців», коли ті входили до будинку, але всі вважали, що це якась забава з перевдяганням. Пізніше цього вечора з міста виїхав віз у супроводі вершників, що мали такий вигляд, як описала негритянка.
Джозі згадався Лісберг — факторія, до якої подорожувати два дні на захід від Сент-Пола. Дівчина ще не подала рекомендаційних листів, і наступного дня співчутливі торговці допомогли їй зробити візит до коменданта у Форт-Снеллінгу. Ополудні вона разом із шістьма солдатами вирушила в диліжансі до Лісберга, в напрямку Фарго.