Страница 92 из 151
III
З настанням миру дехто вважає, що це вже кінець війни, але є чимало непримиренних. Доктор Пілґрім, роздратований нездатністю уряду поставити Південь на коліна, покинув Вашингтон і вирушив до Міннесоти залізницею та річкою. Восени 1866 року[193] він разом із Джозі прибув до Сент-Пола.
— Ми поза осередком інфекції, — сказав він. — Там, у Вашингтоні, заколотники ходять собі в безпеці вулицями. А тут повітря ніколи не було заражене рабством.
Неоковирний Сент-Пол скидався на витягнуту з Міссісіпі велику рибину, що досі підстрибує й корчиться на бéрезі. Навколо пристаней простяглося місто з карткових будиночків із дванадцятьма тисячами городян, забезпечених церквами, крамницями, конюшнями та салунами. Пройшовшись засміченими вулицями, прибульці збочили до поштових карет і фургонів для їзди в преріях, волячих запрягів і курей, що самотужки годувалися, а ще — до кількох капелюхів-циліндрів, до балачок про різні небилиці, до залізничної колії, що спливала перед очима. В усьому відчувався тон навальної самовпевненості та великого збудження.
— Тобі конче треба придбати черевики з волячої шкіри, — зауважила Джозі, але її брат заглибився в роздуми.
— Тут будуть південці, — розмірковував уголос доктор Пілґрім. — Джозі, я тобі не сказав про одну річ, щоб ти не тривожилася. Коли ми були в Чикаго, я побачив молодика з банди Мосбі — того, що ми взяли в полон.
У голові Джозі стугоніли барабани болю, закарбованого в пам’яті. Її очі бачили хвалу пришестя Господнього, а тоді побачили хвалу Господові, підвішену за великі пальці…
— Мені здалося, що він мене теж упізнав, — вів далі Пілґрім. — А може, я й помилився.
— Ти мав би тішитися, що він живий, — сказала Джозі не своїм голосом.
— Тішитися? Відверто кажучи, я вважаю інакше. Мосбівці мстиві й схильні до відплати. Їдучи на захід, такий молодчик має намір знайти подібних до нього відчайдухів, що грабують пошту і затримують поїзди.
— Дурниці кажеш, — заперечила сестра. — Ти сам мстивий. Ти нічого не знаєш про його характер. Насправді ж… — трохи завагалася вона, — мені видалося, що в нього тонка натура.
Такі слова означали легковажне схвалення, і доктор Пілґрім невдоволено зиркнув на неї. Він узагалі не схвалював сестриної поведінки. У Вашингтоні за останній рік Джозі трапилися три пропозиції руки й серця — насправді ж шість, але вона не враховувала тих додаткових. Поки доходило до пропозиції, обривала цей флірт на півслові, ба й фліртом його не вважала. З цієї миті, коли брат згадав Тіба Дьюлані, дівчина, затамувавши дух, шукала оком цього південця в натовпі приїжджих перед готелем.
Тіб приїхав до Сент-Пола, не знаючи про це. Він не впізнав Пілґріма в Чикаго, та й не в голові йому була помста чи щось відчайдушне. Тіб мав намір зустрітися на Заході з кількома товаришами по зброї, і Джозі впала йому в око як гарненька незнайомка за сніданком у готельному буфеті. І раптом він упізнав її, а точніше — розпізнав спогад і почуття глибоко у своєму єстві, адже в першу мить не міг пригадати її імені.
Угледівши Тіба, Джозі зразу ж глянула на його руки, на порожні місця по великих пальцях, і круг неї пішла обертом задимлена кімната.
— Вибачайте, що я вас настрашив, — озвався він. — Ви ж знаєте мене, правда?
— Так.
— Мене звуть Дьюлані. У Мериленді…
— Я знаю.
Запала обтяжлива мовчанка.
— Ви тільки-но приїхали? — через силу спитала Джозі.
— Так. Я не сподівався побачити вас… Не знаю, що й казати. Я часто думав…
…Тим часом її брат шукав у місті приміщення для свого кабінету. Кожної миті міг сюди увійти. Інстинктивно Джозі відкинула стриманість.
— Я тут зі своїм братом, — сказала вона. — Він бачив вас у Чикаго й гадає, що ви носитеся з думкою про… помсту.
— Він помиляється, — відповів Тіб. — Можу щиро сказати, що про таке я ніколи не думав.
— Для мого брата війна не закінчилася. А коли я побачила… ваші бідні руки…
— Було та загуло, — мовив Тіб. — Я хотів би говорити з вами так, наче цього не сталося.
— Це йому не сподобалося б… — сказала вона й додала: — Зате мені подобається. Якби брат дізнався, що ви в цьому готелі…
— Я можу поселитися в іншому.
Несподівано розмова обірвалася. Тіба окликнули три приятелі в далекому куті кімнати й рушили до нього.
— Я хочу побачитися з вами, — поспішно шепнув він. — Чи не могли б ми зустрітися сьогодні вдень біля пошти?
— Краще ввечері. О сьомій.
Розрахувавшись, Джозі вийшла. Її проводжали поглядом новоприбулі — чорнявий молодик із очима непереможного південця, що палали під панамою, та два руді близнюки[194].
— Небагато часу знадобилося тобі, Тібе, — сказав чорнявий Бен Кері, недавній штабіст Стюарта. — Ми тут ось уже три дні, але досі не знайшли нічого подібного.
— Ходімо звідси, — відповів Тіб. — На те є причина.
Сидячи в іншому ресторані, вони спитали:
— У чому річ, Тібе? Ти що, її чоловіка зачув?
— Не чоловіка. Тут є її брат, янкі. Він дантист.
Три приятелі переглянулися.
— Дантист. Хлопче, ти нас дуже зацікавив. Чому ти втікаєш від дантиста?
— Був із ним клопіт на війні. Сподіваюся, скажете мені, чому ви в Сент-Полі. Я ж виїхав, щоб завтра зустрітися з вами в Лісберзі.
— Ми тут у справах, Тібе. Тобто йдеться про питання життя і смерті. У нас клопіт з індіянцями. Близько двох тисяч сіу отаборилися в нас під носом і погрожують знести наші огорожі[195].
— То ви прийшли по допомогу?
— Ага, діждешся її. Думаєш, влада підтримає колоністів-бунтівників проти привілейованих індіянців? Ні, ми покладаємося самі на себе. Гадаємо, вдасться переконати вождя, що ми його друзі, якщо зможемо зробити йому якусь велику послугу. Розкажи нам докладніше про дантиста.
— Забудьте цього дантиста, — нетерпляче відповів Тіб. — Він просто собі приїхав сюди. Не терплю його, ото й усе.
— Просто собі приїхав сюди, — задумливо повторив Кері. — Дуже цікаво. Тут уже є троє таких, і нам довелося їх побачити. Це найбільші боягузи з усіх білошкірих на світі… — Він обірвав сам себе й спитав: — Що це за чоловік?
— Він зветься Пілґрім, — відповів Тіб, — але я не познайомлю вас обох.
Троє знову перезирнулися. Куди й поділася їхня приязність. Завтра вони вирушать до Лісберга. Тіб утішився, що не сьогодні. Недовго тривала б ця втіха, якби він почув їхню розмову, коли вони залишились утрьох.