Страница 89 из 151
Прийом у дантиста
I
Бричка тяглася млявою риссю. Від світанку в ній їхали дві особи й, повернувши повз заставу на дорогу до Вашингтона, так само втомились, як їхні коні. Попри липневу спеку, рудувата миловидна дівчина зодяглась у блакитну бомбазинову сукню й з тої причини під час їзди чемно вислухала братові докори: сестри-жалібниці у вашингтонському шпиталі одягаються не так, як світські дами. Джозі була засмучена: це ж у неї перше в житті вбрання як у дорослої жінки. Дівчина походила із роду з суворими правилами, та відколи їй минуло дванадцять, у рідній місцині чимало юнаків милувалося чарівливим сяйвом її обличчя. Нині Джозі приготувалася до подорожі так, наче їхала на вечірку.
— Це ще Мериленд, брате? — злегка ткнула його пужалном сестра, й доктор Пілґрім, капітан, пожвавішав.
— Либонь, наближаємося до округу Колумбія. Хіба що ти поїхала не в тому напрямку. Зупинимось і наберемо води ось на цій фермі, що видніє попереду. Тільки, Джозі, не будь дуже вже милою з цими людьми. Здебільшого це сецеси, і якщо поводитимешся надто приязно, то вони з цього користатимуть і дертимуть носа.
Тут, мабуть, тільки Пілґріми й не знали, що ця частина штату Мериленд раптово опинилась у руках конфедератів. Щоб полегшити наступ армії Лі на Пітерсберг і наостанок відчайдушно пригрозити Капітолію, генерал Ерлі повів маршем свій корпус долиною Шенандоа. Пустивши кілька снарядів на столичне передмістя й випробувавши змогу федералів підтримувати бойовий дух, він розвернув колони стомлених солдатів на відступ до Вірджинії. Саме цю заставу щойно проминули останні генералові піхотинці, здійнявши невідчіпну куряву, і дівчину спантеличила юрма вояків, схожих на озброєних бродяг, що сунули, шкутильгаючи, повз бричку. Назустріч Джозі галопували два вершники, і щось у їхньому вигляді спонукало її трохи стривожено спитати:
— Що це за люди, брате? Сецеси?
Їй, та й узагалі кожному, хто не бував на фронті, було б важко розпізнати військовиків у цих людях… Військовиків… Тіб Дьюлані, що раніше час від часу публікував вірші в газеті «Лінчберг кур’єр», нині носив капелюха, колись білого, плаща сіро-жовтої барви, званої сіро-горіховою, сині штани, які колись належали солдату-північанину, та патронний ремінь зі штампом КША.
У двох вершників була одним-одна спільна риса — чудові нові карабіни, взяті минулого тижня як трофеї від Плезонтонових кавалеристів. У вихорі пилу ці двоє спинилися поряд брички, і Тіб привітався:
— Здоров був, янку!
— Ми хочемо набрати трохи води, — гордовито сказала Джозі вродливішому з цих двох молодиків. І раптом зауважила, що долоня капітана Пілґріма лягла на кобуру й знерухоміла: другий молодик тримав карабіна на відстані трьох футів від братового серця.
Мало не болісно капітан Пілґрім підняв руки.
— Що це — напад? — спитав він.
Джозі зіщулилася й похилилася, відчувши руку, що сягла поза її плечі. Тіб виймав револьвера з братової кобури.
— Що це? — повторив доктор Пілґрім. — Ви партизани? Ґерили?
— А ви хто? — в один голос запитали вершники. Не чекаючи відповіді, Тіб сказав: — Юна леді, поверніть он туди, на ферму. Там вам дадуть води.
Раптом зауваживши, що це красуня, ще й сміливиця, хоча й налякалася, він додав:
— Ніхто вас не скривдить. Ми маємо намір тільки затримати вас ненадовго.
— Скажіть мені, будь ласка, хто ви, — наполягав капітан Пілґрім.
— Тихо сидіть! — порадив йому Тіб. — Зараз ви в зоні розташування військ генерала Лі.
— У зоні розташування військ генерала Лі! — вигукнув Пілґрім. — Отак ви, вбивці, приспішники Мосбі, вважаєте навіть тоді, коли вибираєтесь зі сховків поміж пагорбів і перетинаєте телеграфні дроти…
Коні, що вже були зійшли з місця, різко спинилися — другий вояк схопив поводи. Чорними очима він зиркнув на північанина.
— Ще одне слово про майора Мосбі — вишурую кульбабками вашу старечу пику.
— Цей офіцер просто не знає новин, Воше, — сказав Тіб. — Не знає й того, що він полонений Армії Північної Вірджинії.
Пілґрім недовірливо глянув на них, а тим часом Вош відпустив поводи й увесь гурт мовчки рушив до ферми. Допіру тоді, коли крізь гілля та листя стало видно зо два десятки коней та зодягнених у сіре ординарців, капітан дійшов висновку, що ці відомі йому новини таки застаріли на кілька днів.
— Невже тут армія Лі? — запитав він.
— А ви цього не знали? Оце саме зараз у нас Ейб Лінкольн на кухні миє тарілки, а генерал Ґрант нагорі застеляє ліжка.
— А-а-а! — пробурчав капітан Пілґрім.
— Послухай-но, Воше, я б таки хотів сьогодні ввечері бути у Вашингтоні, коли туди в’їжджає Джефф Дейвіс. Недовго тривав цей заколот янкі, га?
Джозі раптом повірила в почуте, і її світ зруйнувався. Хлопці в Блакитному, Союз Штатів Навіки-віків… Мої Очі Побачили Хвалу Пришестя Господнього. Її очі налилися гарячими сльозами.
— Ви не маєте права взяти мого брата в полон. Насправді він не офіцер, а лікар. Був поранений біля Колд-Гарбора…
— Лікар, он як! То він і на зубах розуміється, га? — поспитав Тіб, спішуючись біля ґанку.
— Так, це його спеціальність.
— Отже, ви зубний лікар? — ще раз спитав Тіб. — Саме його ми й шукали по всьому Мериленді, моєму Мериленді. Якщо зволите зайти сюди, то, напевно, зможете вирвати зуб одному з достеменних Бонапартів, двоюрідному братові імператора Наполеона Третього. Я не жартую. Це офіцер, приписаний до штабу генерала Ерлі. Цілу годину горлає тут, а медики з санітарами розійшлися хто куди.
На ґанок вийшов штабний офіцер і наставив нервове вухо на торохтіння далеких рушничних пострілів. Тоді скосив очі на бричку.
— Лейтенанте, ми знайшли зубного лікаря, — озвався Тіб. — Провидіння послало його в наше розташування, і якщо Наполеон досі…
— Сили небесні! — вигукнув офіцер. — Приведіть його. Ми не знали, чи відвезти хворого кудись, чи залишити тут.