Страница 85 из 151
Джозі побачила цівку Тібового револьвера, рівнобіжну з краєм прилавка, і пробігла поглядом уздовж лінії, що з’єднувала дуло й нагрудну братову кишеню. Так само було й з карабіном, який три роки тому націлився на ту саму мішень.
— Руки вгору, Пілґріме, — сказав Тіб.
Лікареві руки, що зважували два металеві шматочки, підвелися трохи вище.
— Хто ви такий? — спитав Пілґрім. — Що означає це несусвітне безглуздя?
— Розчепірте пальці. Десь так, добре.
Дуло здійнялося до кута в сорок п’ять градусів, услід за лікаревими кистями.
— Ще вище, докторе. Ви не проти повернути долоні так, щоб монета була на лінії вогню? Я відстрелю її з вашої руки… Підніміть руки ще вище.
— Ви божевільний.
— Колись ви розпорядилися підвісити мене за великі пальці. Я прийшов убити вас, але, мабуть, просто виб’ю ці медалі з ваших рук.
— Вийди звідси, сестро, — сказав доктор Пілґрім. — Це божевільний.
Тіб зволікав, сам не знав чому. Пробував згадати жахливі ночі. Прагнучи утвердитися в рішенні, Тіб наклика`в порив пам’яті про той день, коли він уперше взявся орати поле покаліченими руками.
— Відступіть звідси, — погрозливо наказав він.
Джозі вже кинулась була поміж них, але капітан Сільве потягнув її назад.
— Це божевільний, — сказав він.
Містер Вайнер раптово зник із завмерлої живої картини, югнувши під прилавок. І тут капітан Сільве пригадав, де й коли бачив Тіба Дьюлані.
— Почекайте трішки, — попросив він. — Ви тямите, що тут є міс Пілґрім?
— Так, — відказав Тіб.
— А чи знаєте, що міс Пілґрім у ту ніч перетяла мотузку, на якій вас підвісили? Сьогодні я не зразу вас упізнав, але тої ночі я був у фермерському будинку з князем Наполеоном і знаю, що наступного ранку цю дівчину мало не заарештували.
У мить Тібового потрясіння й подиву перед Пілґрімом опинилися дві жінки. Джозі затулила собою брата, а перед нею стала Кенді.
— Було б краще, якби вона дала вам і далі висіти, — сказав доктор Пілґрім. — Відступися, сестро.
— Цього я не знав, — проказав Тіб напруженим голосом. І додав, відчувши, що йому виривають із рук намір, з яким він жив три роки: — Здається, я вже не зможу це зробити.
— А мені здається інакше, — сердито відказала Кенді. — Бачу, що ви ладні прострелити нас трьох навиліт.
Тіб позадкував до дверей.
— Я не знав цього, міс Пілґрім, — повторив він. — Несила прострілювати ангела.
Тіб вийшов, покинувши всіх п’ятьох у раптовій тиші. Містер Вайнер обережно вибрався з-під прилавка в ту мить, коли повільно опустилися руки доктора Пілґріма.
— Може, мені пуститися за ним? — спитав продавець. — Може…
— Ні, — відповів лікар, поклавши на прилавку медаль Почесного легіону, і жваво повів далі: — Це очевидно шмат найкращого металу.