Я віддав би життя за тебе (збірка)

III

Як завжди буває в разі перемоги, на Півночі війна закінчилась аж у тисяча вісімсот шістдесят сьомому. Джозі підросла до дев’ятнадцяти літ і пишалася тим, що допомагала братові, відшкодовуючи своєю тактовністю його зарозумілість. Дівчина променіла гарним личком для молодиків-урядовців, танцюючи на балах, де в кінці кімнати профіль президента Джонсона меланхолійно тінював проти безлічі квітів із долини Шенандоа.

— Що ж, власне, означає слово «партизан»? — якось спитала вона одного військовика. — Ой, дякую, надто вже міцно ви мене пригортаєте.

Однак Джозі не вийшла заміж за жодного з них. Її очі бачили прихід слави Господньої, а згодом вона побачила хвалу Господові, складену знятими вгору великими пальцями.

Прийшовши додому з ринку, вона гукнула служниці:

— Я сама відповім на дзвінок, Кенді!

Але по дорозі до дверей зісковзнув обруч із фіжмів[170] і поставив Джозі підніжку, тож вона спитала, не відчинивши:

— Хто це?

— Я хочу побачитися з доктором Пілґрімом.

Джозі вагалася. Її брат спав.

— Боюся, що зараз він не зможе побачитися з вами, — відповіла вона.

Та як тільки Джозі відвернулася від дверей, знову озвався дзвінок — різкий і настійний. Цього разу з кухні придибала Кенді.

— Скажи йому, що сьогодні вранці лікар ні з ким не зможе побачитися.

Увійшовши до вітальні, Джозі трохи перепочила. Служниця перервала спочинок.

— Міс Джозі, це справдешній паяц. Здається мені, що він задумав усім вам накапостити. Має на собі чорні рукавички, які трусяться, коли він говорить.

— Що він сказав? — з тривогою спитала Джозі.

— Тільки те, що хоче бачити вашого брата.

Джозі знову вийшла в передпокій — невеличкий чотирикутник, освітлений півкруглим вікном, яке проливало синє й оливкове сяйво. Кенді залишила двері прочиненими, й Джозі обережно визирнула з безпечного сутінку. Побачила половину капелюха та половину плаща.

— Що ви хочете?

— Я мушу зустрітися з доктором Пілґрімом.

З язика вже мало не зірвалося категоричне «ні», але тут за порогом з’явився ще один відвідувач, і Джозі завагалася, свідома того, що не можна прогнати цих двох гостей, не порадившись із братом. Переважило те, що їх таки двоє, тож вона відчинила двері навстіж. І зразу ж пошкодувала, що так зробила: дві постаті, які стояли під дверима, миттєвим поривом пам’яті повернули Джозі в липневий день три роки тому. Той другий прибулець був молодий французький ад’ютант князя Наполеона, а того першого, в чиєму голосі служниця зачула невиразну небезпеку, Джозі востаннє бачила як м’яту грудку болю на фермерському столі. Першим озвався француз.

— Ви, мабуть, не пригадаєте мене, міс Пілґрім. Мене звуть Сільве. Нині я військовий аташе при посольстві Франції у вашій державі, а зустрілися ми з вами під час війни — того дня, коли ваш брат подав допомогу князеві Наполеону.

Джозі застигла біля одвірка, насилу стримуючись, щоб не крикнути: «Так, але що тут робить цей південець?!»

Тіб мовчав, однак думки Джозі бігли так прудко та злагоджено, що й словами годі було чіткіше пояснити справу, в якій він прийшов, а тепер-от спантеличився від зовнішнього вигляду вродливиці та несподіваного приходу французького аташе. Світло в його очах довго визрівало й виношувалося. Упродовж двох років Тіб не давав спокою Джозі в її снах, так що її уява виразно відтворила Тібове жахливе опритомнення тої ночі, втечу до світ сонця й нестерпне страждання, яке супроводжувало пошуки притулку вранці. Попрацювавши кілька місяців у солдатському шпиталі, Джозі могла передбачити ампутацію його обдертих великих пальців.

— Тільки тому, що пакетбот «Рошамбо» відпливає вже післязавтра[171], — повів далі француз, — я наважився заявитися сюди о такій годині. Міс Пілґрім, князь не забув про велику допомогу, яку йому подав ваш брат. Сьогодні вранці відкладено навіть найважливіші телеграми, аби тільки я зміг приїхати й побачитися з вашим братом. Нині в Європі біль зубів має велике міжнародне значення… — Крадькома кинувши оком, він тільки тепер зауважив, що поруч стоїть Тіб, але ці два молодики не впізнали один одного. — Чи можна мені трохи поговорити з вашим братом?

З-понад плеча Джозі раптом пролунав голос:

— Я лікар Пілґрім. Хто хоче поговорити зі мною?

Інстинктивно Джозі затулила повний сонячного світла простір між Тібом Дьюлані, колишнім сержантом кавалерії Стюарта, та дантистом Ернестом Пілґрімом.

— Вибачте, джентльмени, — сказав доктор Пілґрім, — але зараз мені ніколи балакати з вами. — Він звернувся до Джозі: — Сьогодні якраз той ранок, який я пообіцяв призначити на лікування зуба Кенді. Тому-то я так рано прокинувся. — Лікар потіснив сестру й став віч-на-віч із двома чоловіками. — У нас є вірна служниця-негритянка, і я віддавна вже маю намір поставити їй коронку на зуба. Тому, на жаль, у найближчі кілька годин я не зможу нікого прийняти. Моя сестра візьме ваші адреси й умовиться з вами про консультації.

Джозі бачила, що брат налаштований холодно й неприязно. Рушивши до сходів, він покликав Кенді з кухні. Служниця з кошиком у руці поквапилася вслід за дантистом.

Джозі, єдина з п’яти осіб зорієнтована в усій ситуації, навмисне зволікала, щоб виграти на часі.

— Дуже добре. Якщо ви, джентльмени, дасте мені свої адреси…

— Я прошу лише одну хвилинку лікаревого часу, — сказав капітан Сільве.

— Дам вам цю одну хвилинку, — нетерпляче відказав Пілґрім. — Ця бідолашна темношкіра жінка потребує мене більше, ніж будь-хто, і я ані не гадаю ставити білого поперед чорного в черзі тих, кому потрібна моя допомога.

Капітан Сільве пояснив, у чому річ, і доктор Пілґрім аж так пом’якшав, що провів його до краю веранди на розмову, а Джозі кілька хвилин побула віч-на-віч із Тібом. Не могла розв’язати вузли на тих старих шнурах, які колись перепиляла, й тепер ненадовго могла затримати його своєю яскравою вродою.

— Мій брат не знає, хто ви, — швидко сказала Джозі. — Що ви тут хочете?

Знову вона вичитувала темні години й зловісні роки, що залягли за його очима.

Тіб відвів очі.

— Я приїхав тільки задля візиту.

— Мій час обмежений, як я й попередив, — обернувся Пілґрім. — Джозі, скажи кожному, хто тільки прийде, що я буду вільний після четвертої години.