Страница 63 из 151
«Бідолашні діти. Половина їх не має жодної освіти, крім тієї, що ми даємо…»
Гурт дівчат був уже на місці. Білл дійшов до порога — зі своїми нотатками та з двома книжками під пахвою.
— Сили небесні! — вигукнув він і вирішив почекати біля дверей, поки стажистки втихомиряться. Якусь мить Білл споглядав понад парапет ранішню далечінь, знову задумавшись про самого себе. У мить, коли він ступив до дверей, із аудиторії наче вітром видуло когось у зеленій спідниці.
— Докторе Крейґ… — видихнула дівчина.
— Чого це ви так розхвилювалися?
— Зараз побачите чого! Через кролика.
— Послухайте-но. Заспокойтеся. Що з ним?
Годі розпізнати, сміється вона чи плаче. Пробудилося роздратування. Білл подумки вхопив дівчину за плечі й струсонув.
— Що сталося? Що за нісенітниця?!
Він запровадив стажистку до кімнати поперед себе. Вуха заклала ехолалія ідіотського сміху[121]. Протиснувшись до самого його осередку, Білл крикнув:
— У чому річ?!
…і наткнувся на Мороку. У всій своїй розкішній красі вона стояла поряд розтятого кролика й гірко плакала.
Білл не повірив своїм очам, що це вона. Морока видавалася значно багатообіцяльнішою, ніж будь-яка з цих майбутніх медсестер, хоч і без того була Божим даром для чоловіків.
…Раптом поруч зомліла якась стажистка, і Білл підхопив її. Увесь курс охопила істерія, й стало зрозуміло, що її самою лише силою своєї особистості викликала ось ця стажистка, яка дивувала Білла на кожній зустрічі з нею. За якусь частку секунди він постановив не кричати й проказав крізь зціплені зуби:
— Слабодухі ви дівчата. Купа нікчемниць!
Білл відчував, що втрачає самовладання, проте вів далі.
— Стараєтеся допомагати людям, а лякаєтеся мертвого кролика. Ви…
Тим часом Морока, з усією своєю щезлою красою, встигла оговтатися, вивернутися й стати лицем в лице з Крейґом.
— Пробачте мені, докторе, — схлипнула вона. — Але я годувала кроликів, коли була ще дівчинкою, і ось цей маленький трусик… розпанаханий…
І тоді він мовив це слово[122] — важке слово. Воно не ставило під сумнів, що ці дівчата жіночого роду, натомість заперечувало, що вони належать до виду «гомо сапієнс», і стверджувало, що ходять вони не на двох, а на чотирьох. У мить, коли Білл почув відлуння цього слова, відчинилися двері й увійшла старша медсестра.
З першим поглядом на неї куди й випарувалася Біллова злість.
— Доброго ранку, місіс Колдвелл.
— Доброго ранку, докторе.
На обличчі місіс Колдвелл було видно, що вона, почувши сказане, шокована й здивована.
— Усіх стажисток попрошу вийти звідси, — сказав він. — Почекайте на терасі, лекцію відкладено на кілька хвилин.
Якусь мить тривало замішання, коли дівчата були ладні просити вибачення, не знаючи, до кого звернутися. Втямили, що сталося щось епохальне, якщо вже лікар їх вилаяв, але не знали, як поставитися до такої поведінки й передбачити її наслідки.
— Ну й ну, докторе Крейґ! — сказала місіс Колдвелл, підійшовши до нього впритул, майже як Морока в коридорі. — Оце так! Чи то, докторе, мене підводять вуха, чи то я справді почула, що ви назвали дівчат…
Старша медсестра затнулася на слові. Очевидно, розігрувала з себе бозна-що, і це знову розсердило Білла. Зухвалою відповіддю він поставив під ризик свою кар’єру.
— Будьте певні, що ви справді почули.
— Цих невинних дівчаток… і ви таке кажете перед ними. Я знаю, в чому полягає мій обов’язок!
— То йдіть і виконуйте його.
— Звичайно ж, виконаю, докторе Крейґ. Нині я вважаю за потрібне обійтися без лекції.
Білл сидів у спорожнілій аудиторії й знову снував думки. Мабуть-таки, не варто бути медиком. Нема сенсу просити пробачення, якось залагоджувати інцидент. Все одно потурять із роботи. Цілком певно. Годилося б попрощатися з містером Полком Джонстоном та Гаррісом. Треба спробувати відрадити їх від того, щоб із роботи потурили ще й Мороку.
…Ось тут розмірковування припинилися. Білл просто стояв і дивився у вікно, час від часу неуважно торкаючись кролика. Гаразд, що батько вже небіжчик… Він був лікар.