Страница 60 из 151
— У вас була своя депресія, — наважився на відвертість незнайомець, — а тепер глянеш на вас, повну віри та надії, — подумаєш, що йдеться про якусь пробу. Навіщо ви першого ж вашого вихідного дня, ще перед одруженням, зустрілися з першим-ліпшим чоловіком, тобто із залишками чоловіка? Ось уявіть, що ми закохалися і ви щотижня приходите сюди на побачення зі мною. Тоді цей день стає важливішим, ніж усі шість днів, які ви проводите з нареченим. І що тоді з вашим задумом?
Вони сиділи, звісивши ноги понад розтрісканою балюстрадою. Весняний вітер здіймав тепло з долини, й Мері насолоджувалася. Вапняк грів п’яти.
— Я вам дуже вже багато розповіла, — сказала вона.
— Бачите… ви зацікавилися. Я вже чоловік, якому ви багато чого сказали. Це ж небезпечно — починати з довіри, якої люди домагаються цілими тижнями.
— Я приїхала сюди, щоб думати цілих десять років, — заперечила вона. — Це я з вітром розмовляю.
— Мабуть, так, — згодився він. — Збіса хороший вітер, є з ким полаятися… особливо вночі.
— Ви тут живете? — здивувалася Мері.
— Ні, я в гостях, — нерішуче відповів він. — Гостюю в одного юнака.
— Я не знала, що хтось тут живе.
— Ніхто не живе. Той юнак — це я. Точніше — колишній я. — Незнайомець обірвав сам себе. — Надходить буря.
Мері зацікавлено глянула на нього. Понурий чоловік тридцяти з гаком років, на зріст не менш як метр дев’яносто, говорить повільно. Взутий у шнуровані мисливські чобітки, носить замшеву штормівку, що барвою підходить карим очам із гострим поглядом. Обличчя мертвотно-бліде, наче після тривалої хвороби. У незнайомця тремтять пальці, коли він закурює сигарету.
За десять хвилин він сказав:
— Мотор у вашій машині не заводиться. Це морока на чотири години. Ви можете з’їхати узвозом до гаража біля підніжжя гори, а тоді я довезу вас до міста.
Дорогою вони мовчали. День навмисного ухиляння від самої себе виявився довгим, і Мері муляли сумніви щодо цієї затії. Минула тільки шоста година, коли вони з незнайомцем їхали головною вулицею до будинку її батька, й до розпорядження був увесь вечір.
Але Мері таки набралася духу — таж перший день завжди найважчий. Навіть пустотливо поглядала на тротуари, сподіваючись, що Сем її побачить. Принаймні на незнайомцеві є якась познака таємниці.
— Зупиніться на узбіччі, — озвалася вона, побачивши попереду Семового родстера, що пригальмовував. Коли обидва автомобілі зупинилися, Мері зауважила, що Сем не один.
— Ось мій миленький, — сказала вона. — Здається, в нього теж вихідний день.
Незнайомець не заперечував.
— А ця красунечка поруч із ним — Лінда Ньюболд, — пояснила Мері. — Їй двадцять. Місяць тому вона силкувалася спокусити Сема.
— Вас це не турбує? — здивувався незнайомець.
Мері похитала головою.
— Мені відібрало ревнощі. Зате, мабуть, додалося чимало зарозумілості.