Страница 53 из 151
— Я ще можу зрозуміти Ізабеллу в тому, що вона мене вподобала… бо в неї нічого іншого нема. Але ж у тебе є все. Навіщо тобі задивлятися на битого старого шкарбуна?
— Я не… Та ні, я задивляюся… — Атланту прорвало незвичайним красномовством. — Не знаю чому, але раптом ти став мені один-єдиний із усіх чоловіків на світі.
Деланню сів. Його обличчя було втомлене й змарніле.
— Ти молода і вродлива, — зітхнув він. — Маєш роботу… Маєш будь-кого з чоловіків — якого тільки забажаєш. Пам’ятаєш, колись я сказав тобі, що належу до інших часів?
— Це неправда! — скрикнула Атланта.
— Якби ж то. Але це правда, а тому між мною й тобою може бути тільки щось застаріле й заплісніле. — Не всидівши, Карлі встав. — Ось ти вважаєш, що я зміг би жити у твоєму чудовому новому світі праці та любові. Та не зміг би. Ми прожили б якийсь місяць, і ти ходила б засмученою та розчарованою… Мабуть, і мене це зачепило б. І мені прийшлося б туго.
Він звів голову — й опинився віч-на-віч із беззахисною любов’ю.
— Невже ти не можеш уявити когось, хто скуштував усього найкращого на світі й уже не хоче більш… не бажає, щоб любов була справжньою? Можеш уявити? Я навіть відмовляюся від твоєї краси, бо постарівся… а колись мав усе, щоб кохати таку дівчину, як ти…
У двері постукали. На порозі стояв Праут, бігаючи очима по них двох.
— Надворі випогоджується, — озвався він. — Роджер наказав мені негайно розшукати тебе.
Атланта опанувала себе. У дверях вона зупинилася й сказала Карлі:
— Я повернуся за хвилину. Не виходь, поки я не прийду. Обіцяєш?
— Звичайно.
— Я зараз буду. Можеш підвезти мене до Чимні-Року.
За якусь мить у Роджеровій кімнаті Атланта наче уві сні слухала настанови кінооператора. Поки він закінчив, минула хвилина. Дівчина метнулася вгору сходами і, швиденько постукавши, увійшла до кімнати Карлі.
Але в ній нікого не було.