Страница 5 из 151
«Балетки», «Ґрейсі ні в сих ні в тих» і «Любов — це біль» подано у формі сценаріїв. Інші справляють враження, що Фіцджеральд мав намір написати ходовий сценарій, натомість створив те, над чим він, власне, й працював, — оповідання або начерк роману. Наприклад, «Жінки в домі» спершу можна сприйняти як яскраву романтичну комедію Золотого віку[3], призначену для Вільяма Пауелла[4] та Керол Ломбард[5]. А далі починаються проникливі описи, на сюжет падає тінь: вродливий герой-авантюрист умирає від хвороби серця, і це трагічно відображає Фіцджеральдову долю. Чи може він і далі, поклавши руку на серце, залицятися до кінозірки-красуні, в яку закохався? В оповіданні є характерні особливості, що їх не схвалили б на жодній кіностудії, як-от медсестра, що засуджує колишніх пацієнтів-«наркоманів», і зірковий кіноактор, наділений дивовижною «надзвичайною красою», який має велику ділянку конопель. Фіцджеральд їдко, дошкульно критикує марнославство, фальш і пожадливість у Голлівуді, а водночас буквально застеляє ліжко трояндами в класично красивій, але не зовсім виправдувальній заключній частині одного з творів. Він не тільки насміхається з любовних і романтичних сюжетів, із яких користає Голлівуд, але й подає гостру як бритва пародію на те, що від нього хочуть редактори, і робить це собі на втіху.
«Ґрейсі ні в сих ні в тих», «Балетки» і «Любов — це біль», звичайно ж, недосконалі як оповідання, але автор якраз і хотів, щоб вони не належали до цього жанру. «Балетки» написано для іншої балерини, але Фіцджеральд відчув, що Зельдине захоплення балетом і вправність у ньому допоможе «подати щось цілком автентичне у цій справі, повне винахідливості та чуттєвості», і завдяки цьому сценарій став біографічно пізнавальним. Письменник повернувся до «Ґрейсі ні в сих ні в тих» через п’ять років після того, як почав писати. Його перероблений варіант подано тут для порівняння. «Любов — це біль» відзначається тим, що це оригінальний твір Фіцджеральда. Автор подав власну ідею цілого фільму, а не просто своє трактування написаного кимось іншим.
«Гадаю, дев’ять років, які відділяють “Великого Ґетсбі” й “Ніч лагідну”, завдали непоправної шкоди моїй репутації, бо за той час виросло ціле покоління, що сприймало мене лише як автора оповідань для “Посту”. (…)
Дивно, що зник мій колишній талант до оповідань. Почасти через те, що змінилися часи, змінилися редактори, а ще й через те, що частина твору — щасливий кінець — якось була пов’язана з тобою і мною. Звичайно, кожне третє оповідання мало інший кінець, але, загалом узявши, в мене з’явилася публіка завдяки оповіданням про кохання молодих людей. Мабуть, я мав потужну уяву, якщо вже відсилав читачів так далеко і так часто в минуле».
Потужна уява править оповіданнями збірки «Я віддав би життя за тебе». Їх якість неоднакова, і сам Фіцджеральд це знав, як видно з його листування. Деякі очевидно написані за готівку й — хай у них блискучі сюжети, фрази й персонажі — справляють враження створених нашвидкуруч і неповноцінних. Борги й лихоліття невигойно поранили письменника в середині 1930-х. У творах цього часу звучать біль і щирість — так само, як і в листі до Обера, написаному в травні 1936 року:
«Жахливе це діло — борги. Через них я мало не до решти втратив упевненість. Звик писати сам для себе, а тепер пишу для редакторів, бо не маю часу гаразд подумати над тим, що мені подобається, або знайти щось таке, що сподобалося б. Як той, що черпає по краплі воду з криниці, бо дуже спраглий і не може дочекатися, поки вона наповниться. О, якби ж то хоч раз поталанило…»
Однак Фіцджеральд сказав дружині про те, що хоче від нього «Сатердей івнінґ пост» і чого він уже не хоче робити: «Як тільки відчую, що пишу, достосовуючись до нікчемних вимог, у мене в руці застигає ручка, а талант щезає десь у минулому». Чи то Фіцджеральд писав собі на втіху, чи то комусь на догоду, але загалом усі ці оповідання відображають дедалі більшу свободу творчості, випробування можливостей і незрідка — тверду відмову виконувати те, чого сподіваються від «Ф. Скотта Фіцджеральда», й додержувати традиційних правил і вимог. Редактори та читачі не хочуть, щоб молоді люди займалися сексом на круїзному кораблі? Не хочуть, щоб під час війни катували солдатів? Не хочуть, щоб люди погрожували самогубством? Або ж пиячили й наркотизувалися на голлівудських пагорбах? Або ж давали й брали хабарі в університетському спортивному житті? Шкода.
Іноді автор згоджувався переробляти свої твори. Особливо в тих випадках, коли він марнував свій талант, аби тільки в Голлівуді схвалили твір, як-от «Ґрейсі ні в сих ні в тих». Виразно видно прохолодне ставлення Фіцджеральда до такої роботи. Та іноді, а в тридцятих роках щораз частіше, він відмовлявся справджувати сподівання людей, які дивувалися, зауваживши в його творчості широку смугу реалізму, або ухил до понурості й ламаного стилю у високому модернізмі, або просто щось, що вони вважають потворним.
Найкращі з цих оповідань прикметні витонченістю й точністю, лапідарними фразами й вишуканою мовою — всім тим, що ми асоціюємо з давнішою творчістю Фіцджеральда. Його творам, від першого до останнього, притаманні гумор — звичайний і чорний; захоплення прекрасними людьми, краєвидами та багато чим іншим; втіха від того, як може вплинути на настрій місячне сяйво чи сонячне проміння; і, нарешті, любов — як до читачів, так і до своєї роботи. Навіть тоді, коли зникала надія знову завоювати популярність іще за життя, Фіцджеральд знав, на що він здатен тепер і буде здатен у майбутньому. Навесні 1940 року він сказав Перкінзові:
«Колись я гадав, що (…) можу (й міг це чи не завжди) ощасливлювати людей, і це мене тішило, як ніщо інше. Тепер навіть воно видається дешевою водевільною мрією про небо, величезним шоу менестрелів, у якому ти вічний містер Боунз[6]. (…)
Але щоб ото померти — остаточно й несправедливо після того, як ти так багато дав… Уже нині в американській літературі небагато знайдеться публікацій, що не мали б на собі моєї печаті, — я був трішки першоджерелом».