Страница 22 из 151
За двадцять хвилин вона спокійно увійшла в «Кедри», попростувала до кімнати Пітера Вудза й тихо відімкнула двері своїм ключем. Кімната була порожня.
Кей розшукала чергового наглядача.
— Доктор Вінчінтеллі призначив йому гідротерапевтичну процедуру[39], — сказав він, — на всі наступні вісім годин.
— І пацієнт спокійно підкорився?
— Не скажу, що спокійно, пані доктор. Він був дуже збуджений. Треба було аж трьох нас, щоб підкорився.
Кей знала, що він мав на увазі. Банкіра Пітера Вудза надійно впакували в якусь подобу гамака й занурили в теплу лікувальну ванну. Часто застосовували такі купелі, щоб поліпшити стан хворого у випадках крайнього нервового збудження.
— Розумію, — відповіла вона й рушила буцімто до виходу з будинку, а насправді — до ванної. Знову ключ відімкнув двері, і Кей опинилася в облицьованій корком кімнатці з однією ванною, в якій напівлежало добряче оперезане тіло Пітера Вудза.
Він усміхався, навіть сміявся — галасливо та нестримно, і якусь жахливу мить Кей міркувала, чи це часом не маніякальний сміх.
— У вас, здається, вже веселіший настрій, — наважилась озватися Кей.
— Я нічого не вдію з собою. Це ж до чортиків безглузде… Я подумав: якби так мене побачили ось тут мої конторські підлеглі… Це ж таке гротескне, на зразок іспанської інквізиції, що нічого іншого не залишається, крім як сміятися. — З його вуст щезала усмішка, натомість на очі наповзав вираз гніву. — Але якщо ви гадаєте, що я не змушу цього типа поплатитися…
— Годі вам, — квапливо сказала вона. — Я хочу, щоб ви на хвилинку заспокоїлися й приділили мені увагу. Гаразд?
— Невже ви гадаєте, що я зараз зірвуся й піду геть?
— Чи казав вам доктор Вінчінтеллі, як одягнені пацієнти?
— Звичайно ж, — здивувався Пітер. — Він сказав: «Ви всі ходите в білому, бо це наводить на думку, що ти сам собі найкраща медсестра».
— А лікарі й медсестри?
— Вінчінтеллі пояснив, що вони одягнені, як звичайні люди. Аби в пацієнтів не було враження, що тут лікарня. І що з того?
Витлумачилися всі нелогічні зауваження, які зробив Пітер: він вважав медсестер та лікарів пацієнтами й навпаки. Кей бачила, як він тремтить, оповитий, наче мумія, мокрим бандажем.
— Невже це неправда? — спитав Пітер. — Яка ж тоді правда в цьому безумному закладі? Невже всі лікарі божевільні, а всі пацієнти нормальні… чи як?
— Я гадаю, — задумливо проказала Кей, — що один із лікарів божевільний.
— Ну, а я? Я нормальний?
Не встигши відповісти, вона обернулася на звук за плечима — на порозі відчинених дверей стояв Вінчінтеллі.
— Міс Шейфер, — озвався він низьким глибоким голосом, втупившись у Кей. — Міс Шейфер, підійдіть до мене.
Доктор повільно задкував, а вона йшла за ним. Вінчінтеллі мав певну здібність до гіпнозу[40] й час від часу застосовував її в лікуванні. Кей бачила, що він прикладає своє вміння до неї. Її воля притупилася, й дівчина крок за кроком тяглася за доктором, аж нарешті той зачинив двері під нестямне ревіння Пітера Вудза.
Вінчінтеллі схопив її за лікті.
— Послухай мене, мала дурепо, — видихнув він. — Я не божевільний. Знаю, що роблю. Це ти збожеволіла. Ти стоїш на заваді чомусь такому, що має стати пам’ятником твоєму батькові й вічним благословенням для людства. Слухай. — Доктор труснув її. — Місяць тому три психічнохворі брати Вудзи добровільно прийшли до твого батька й сказали, що хочуть заповісти йому всі свої гроші на наукову роботу.
— І він, звісно, відмовився, — сердито відказала Кей.
— Але тепер усе змінилося! — тріумфально заволав Вінчінтеллі. — Цей брат — четвертий і останній, спадкоємців немає. Нікого не скривджено… Маємо наш інститут, і ми зведемо пам’ятник, за який людство довіку благословлятиме наші імена.
— Але ж цей чоловік психічно здоровий! — вигукнула Кей. — Як і я.
— Помиляєшся. Я бачу ознаки, яких ти не бачиш. Він зламається, як і інші, за тиждень, за три дні, а то й ще перед поверненням твого батька…
— Ти, чортяко! — крикнула вона. — Ти ж здурів… верзеш нісенітницю…
Розмова раптом обірвалася — задзижчали дзвінки, загрюкали двері, в коридорах з’явилися збуджені медсестри.
— Що сталося?
— Три брати Вудзи… Вони зникли!
— Неможливо! — зойкнув Вінчінтеллі.
— Ґрати на їхніх вікнах перепиляно напилками з теслярської майстерні.
На докторовому лобі набухли жили — великі, як хробаки.
— Доженіть їх! — несамовито крикнув він. — Вони десь тут, у парку! Подайте сигнал тривоги в головній будівлі…
Не до Кей йому було — викрикуючи накази, Вінчінтеллі кинувся у коридор і в ніч.
Коли коридор спорожнів, Кей відчинила двері ванної й швидко розстебнула паси, що втримували Пітера Вудза.
— Вийдіть і одягніться, — мовила вона. — Їдемо звідси. Вивезу вас машиною на волю.
— Але вони десь замкнули всю мою одежу.
— Я принесу вам ковдру, — сказала дівчина й завагалася. — Ні, так не годиться. Цієї ночі на дорогах патрулюватимуть полісмени. Та вони ж приймуть нас обох за божевільних.
Кей і Пітер безпорадно вичікували. Надворі там і сям озивалися голоси крізь чагарник.
— Придумала! — вигукнула вона. — Почекайте!
Кей метнулася через залу до кімнати містера Керкджона й відчинила двері. Напахчений, чепурний, він стояв перед дзеркалом, зачісуючи волосся.
— Містере Керкджоне, — видихнула захекана Кей, — роздягніться!
— Що?
Керкджон помалу втямлював почуте, на його обличчі розпромінювалося сяйво тихої втіхи.
— Зніміть усе з себе й киньте мені.
— Залюбки, моя дорога леді, — відповів він.
Піджак, жилет, краватку, штани, туфлі, шкарпетки — все це вона ловила й збирала в купу.
— Дорога моя леді, це… — Керкджонова рука взялася за горішній ґудзик натільного комбінезона, — це найщасливіший день у моєму житті.
Негучно вереснувши, Кей зачинила двері.
За півгодини педаль газу тислася до днища автомобіля, що крізь літню ніч мчав їх двох дорогами Нью-Гемпширу. Світив місяць, перед Кей і Пітером відкривався широкий і вільний всесвіт. Пітер глибоко зітхнув.
— А чому ти вирішила, що я, попри все, психічно здоровий? — спитав він.