Страница 138 из 151
Він працював ЛИСТОНОШЕЮ, а також має досвід роботи ресторатором і лакеєм.
— Годиться вам таке? На жаль, більше нічого не можу додати.
Прочитавши листа, Рейнолдс повільно складав його.
— Ви мали б повідомити мене за місяць перед звільненням, — зауважив він.
— Місяць перед звільненням! — заволав Полінґ. — Я хочу, щоб ви забралися звідси в суботу!
Рейнолдс по-качиному випнув голову.
— В суботу?
— Звичайно. Тут ми не повідомляємо за місяць наперед.
Рейнолдс задумався в глибокій меланхолії.
— Гаразд, — неохоче сказав він. — Тоді дасте нам платню за місяць, і ми підемо собі.
— Послухайте, чоловіче, ані не гадаю давати вам місячну платню! Заплачу вам за два тижні. Ви ж тут були тільки три дні!
— Не можу пристати на таке.
Полінґ вихопив рекомендаційного листа з Рейнолдсових рук.
— Якщо ви й далі сперечатиметеся, — сказав він, — то я вам і листа не дам.
Полінґ почував якийсь жаль до цього чоловіка з його нетямущістю й безпорадністю, та втратив терпець, коли вранці знову почалася суперечка. Здавалося, що Кейті дуже ображена й розчарована.
Зодягнений у плащ, Полінґ ось-ось мав вирушити до Нью-Йорка.
— Послухайте, — сказав він, — суперечкою ви не зміните моєї думки. Якщо маєте щось сказати, то краще поговоріть із місіс Полінґ.
Не зважаючи на Рейнолдсове докучливе «почекайте хвилинку», Полінґ надів капелюха й поспішно вийшов.
Він був радий, коли закінчився тиждень. Після сніданку в суботу він відчинив двері буфетної кімнати й викликав Рейнолдса в їдальню.
— Я хочу виплатити вам ваші гроші, як тільки будете готові.
— Що?
— Ваші гроші.
Рейнолдс безтурботно махнув рукою.
— О, ви можете зачекати до дня, коли ми відійдемо.
— До дня, коли ви відійдете! — вигукнув Полінґ. — Сьогодні саме той день, коли ви відійдете. Нині субота.
— Ми відійдемо в середу, — спокійно виголосив Рейнолдс. — Місіс Полінґ сказала, що ми можемо залишитися до середи.
Двері до буфетної прочинилися, й зі шпарини чорні очі з-понад Рейнолдсового плеча сердито дивилися на Полінґа.
— Саме так вона сказала, — погрозливо озвалася Кейті. — Я сама з нею розмовляла.
Каррол зійшла додолу сходами, й до неї підійшов недовірливий Полінґ.
— Ти сказала їм, що вони можуть залишитися до середи?
Вона завагалася.
— Так.
— Чому?
— Ця жінка… ця Кейті… — непевно сказала Каррол, — того дня, коли ти вирушив до міста, вона зійшла нагору й змусила мене до поступки.
— Змусила? Як це їй вдалося?
— А от так. Вона зійшла нагору, бурмочучи, й сказала, що я заманила їх сюди обіцянкою про роботу, а тоді за їхньою спиною змовляюся з тобою. Вона розпалилася, гучно викрикувала, а Рейнолдс відбивав кроки в передпокої, наче все британське військо. Отож я налякалася й пообіцяла, що вони можуть залишитися до середи. Крім того, мені стало шкода Рейнолдсів. Вона сказала, що їм нема куди піти.
— Гм.
— Це лише на кілька днів, — додала Каррол. — Вчора я одержала марконі[276] від матері. У четвер вона припливе сюди на «Мавританії»[277].
Пополудні цього дня втомлений після безсонних трьох ночей Полінґ ліг на ґанку й запав у неспокійну дрімоту. Спливали години, пошрамовані дражливими снами. О п’ятій він несподівано прокинувся й угледів перестрашену Каррол, що стояла над ним, щось вихлипуючи.
— В чому річ? — промимрив він, зводячись.
— Шпагат! — зойкнула вона. — Вони вбили його. Я так і знала. Він зник ще зранку, і я тільки-но побачила револьвер[278] на кухонному столі.