Страница 134 из 151
I
Кульмінація трагедії відбулася на великій широкій вигідній софі — чи не найстарішій із усіх пожитків цієї подружньої пари.
— Гаразд, — дуже серйозно й сумно сказав молодий Полінґ, — хай буде так. Якщо не можемо жити в згоді, то вже краще розлучитися. Цілий рік ми намагались годитися, та тільки отруювали життя одне одному.
Каррол кивнула.
— Хочеш сказати, що ти отруював мені життя, — уточнила вона.
— Ні. Не те хочу сказати. Але хай уже так буде. В усякому разі. Ані не гадаю сваритися з тобою. Ти мене не кохаєш, і єдине, чого я не розумію, — чому ти не виявила цього перед тим, як ми одружилися. Тепер… — зам’явся Полінґ, — коли ми будемо насправді… насправді…
Кімната повнилася прохолодним нічним повітрям раннього травня. Каррол граційно перейшла кімнату й стала проти відкритого вогню.
— Я б хотіла тут побути, поки мама повернеться з Європи, — сказала вона. — За два тижні я спакуюся. Звичайно, я можу піти завтра, якщо хочеш, але мені, власне, нема куди переселитися.
— Не думай про це, — поспішно відповів Полінґ. — Залишайся тут. Я сам виберуся звідси. Це перше, що зроблю зранку.
— Ні. Якщо ти таке надумав, то виберуся я. Я просто подумала: якщо тебе дратує моя присутність…
— Дратує? Анітрохи не дратує. Чому… — Він прикусив губу. Вся причина розлучення в тому й полягала: все, що він робив, страшенно дратувало її. Кілька тижнів тому Полінґ облишив намагання догодити їй.
— Звичайно, можеш залишитися тут, — повів він далі. — Сьогодні ввечері я заберу свої манатки з великої кімнати.
— Тільки два тижні, розумієш.
— Що ж, я буду ра… — Полінґ обірвав себе на півслові. Мало не сказав «радий», але відчув, що це не те слово. Проте воно було б найближче до правди — Полінґові голова ходила обертом від думки, що вона тут сидітиме, хай навіть тільки два тижні. Розлучитися, звичайно, конче треба, — але ж цей короткий інтервал, коли вже все вирішено, та ще не доведено до кінця, мав би пом’якшити й злагодити розставання насамкінець.
— Ще одне, — сказала жінка. — По-перше, я запросила на завтрашню вечерю кількох осіб…
— Гаразд.
— І по-друге. Служниці Естер та Гільда вранці звільняться, а нам таки треба мати когось, поки… поки не повернеться додому мама. Отож я сьогодні найняла пару в місті.
— Двох. Природно.
— Ні, я маю на увазі подружню пару. Чоловіка й жінку. Вона куховарить, а він служить лакеєм і допомагає їй у домашній роботі. Ця пара видається дуже доброю — він англієць, а вона ірландка. Я б їх узагалі не найняла, якби була певна, що ми розлучимося… але вони надійшли…
Її голос стихав, очі вперлись у пляму посередині килима.
— Звичайно, — пробурмотів Полінґ, дивлячись на ту саму пляму. Він і незчувся, що Каррол змовкла й що в кімнаті тиша. Він думав, що за кілька хвилин доведеться зійти нагору й не в гніві, а тільки з тим, що в нього залишилося від гідності, забрати свої речі з великої передньої кімнати — зубну щітку й гребінець, коробочку із запонками, різноманітні папери з шухляди. На тому й закінчиться його шлюб. Щось станеться вночі, коли кожне з них двох вкладеться у своїй окремій кімнаті, і це щось назавжди знищить делікатний, загадковий вплив, який вони чинили одне на одного, невловимий і майже щезлий шлюб їхніх сердець, який уже віддавна стримував їх від розколу. Вранці кожне з них двох відкриє очі на інший світ, усвідомлюючи себе розлученим і здатним завжди таким бути.
Полінґ звівся.
— Мабуть, я зараз піду нагору, — холодно сказав він.
— Добре. Я замкну двері.
За півгодини він вимкнув лампу в гостьовій кімнаті й прослизнув у ліжко. Надворі травнева ніч, прохолодна і ясна, принесла пам’ять про іншу весну. За останні місяці ця пам’ять затерлася й розмазалася, але сама по собі залишалася прекрасною, ідилічною річчю. Полінґ замислився. Чи то знову прийшла любов з такою силою, з такою радісною магією першої закоханості[271], чи то її марно й безповоротно розтрачено.
Час від часу він чув, як унизу походжає Каррол. Потріскували лампочки, її кроки падали на сходах. Вона йшла дуже повільно, наче втомилась, а коли дійшла до верху, хвилину спочивала на порозі своєї кімнати. Тоді увійшла до великої передньої кімнати й зачинила за собою двері. Здавалося, важка тиша прийшла у вікно з нічним повітрям і осіла в усьому домі.